Завоювання Плассана
- Автор: Золя Эмиль
- Серия: Вершини світового письменства #13
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Євгенія Рудинська
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Завоювання Плассана». Краткое содержание книги:
— Ти ангел! Коли б мене тут не було, ти дала б себе вбити, навіть не зітхнувши. Але, будь спокійна, я охороняю тебе, я вживаю заходів. В той день, коли твій чоловік хоч мізинцем зачепить тебе, я йому покажу!
Більше ніяких пояснень вона не давала. Річ у тому, що вона відвідала всіх впливових у Плассані осіб, по секрету розповіла про горе своєї доньки мерові, супрефектові, голові суду, взявши з них слово, що вони мовчатимуть про все.
— До вас звертається мати, доведена до розпачу, — казала вона із сльозами на очах. — Я вручаю вам честь і гідність своєї дочки. Мій чоловік захворів би, якби стався публічний скандал, але ж я не можу чекати фатальної розв’язки… Порадьте мені, скажіть, що я мушу зробити.
Всі ці люди були надзвичайно люб’язні. Вони заспокоювали її, обіцяли подбати про пані Муре, тримаючись осторонь: в разі найменшої загрози вони вживуть заходів. Особливо просила вона про це пана Пекера де Соле і пана Гастуаля, як сусідів її зятя, — вони могли втрутитися відрізу, коли б трапилось нещастя.
Ця історія про розсудливого божевільного, який чекає півночі, щоб робитися буйним, жваво обговорювалась на сходинах обох компаній в саду Муре. Їх учасники ретельно відвідували абата Фожа. О четвертій годині він виходив у сад і дуже привітно приймав гостей в альтанці; як і раніше, він поводився дуже скромно і тільки мовчки кивав головою. В перші дні лише натякали на драму, що відбувалася в домі; але якось у вівторок пан Мафр, занепокоєно дивлячись на фасад будинку, наважився спитати, показуючи очима на вікно на другому поверсі:
— Оце і є та кімната, правда?
І, притишивши голос, обидві компанії заговорили про дивну пригоду, що хвилювала весь квартал. Священик обмежився кількома невиразними словами, без ніяких подробиць: все це дуже прикро, дуже сумно, йому всіх шкода.
— Але ви, пане лікарю, — спитала пані де Кондамен у пана Порк’є, — ви ж їхній домашній лікар, що ви думаєте про все це?
Лікар Порк’є довго хитав головою, перш ніж відповісти. Він удав з себе людину скромну, що вміє зберігати таємниці.
— Це дуже делікатна справа, — промовив він, — у пані Муре кволе здоров’я. Що ж до пана Муре…
— Я бачив пані Ругон. Вона дуже занепокоєна, — сказав супрефект.
— Її зять завжди їй заважав, — різко перепинив їх пан де Кондамен. — А я позавчора зустрів Муре в клубі, і він обіграв мене в пікет. Він здався мені не дурнішим, як завжди… Шановний Муре ніколи не відзначався великим розумом..
— Я не сказав, що він божевільний в звичайному розумінні цього слова, — почав лікар знову, почуваючи себе ображеним, — але я також не сказав би, що розумно лишати його на волі.
Ці слова лікаря викликали деяке хвилювання. Пан Растуаль інстинктивно подивився на паркан поміж двома садками. Всі обличчя повернулися до лікаря.
— Я знав, — вів він далі, — одну чарівну даму, яка жила на широку ногу, влаштовувала звані обіди, приймала у себе видатних осіб, сама була дуже розумною й дотепною співрозмовницею. Так от, як тільки ця дама поверталась до себе в кімнату, вона замикалася там і добру половину ночі бігала рачки, гавкаючи, як собака. Її слуги довго думали, що вона ховає у себе собаку… Ця дама слабувала на хворобу, яку ми, лікарі, називаємо божевіллям з проблисками свідомості.
Абат Сюрен ледве стримував сміх, поглядаючи на панночок Растуаль, яких дуже насмішила історія цієї дами з вищого товариства, яка вдавала з себе собаку. Лікар ІТорк’є поважно висякався.
— Я міг би розповісти десятки таких історій, — додав він. — Люди, здавалося б, при повному розумі, та тільки-но залишаються самі, як починають робити найнеймовірніші речі. Пан де Бурде був добре знайомий у Валенсі з одним маркізом, якого я не хочу називати…
— Він був моїм близьким приятелем, — сказав пан де Бурде, — і часто обідав у префектурі. Його історія набула великого розголосу.
— Яка історія? — спитала пані де Кондамен, побачивши, що лікар і колишній префект замовкли.
— Історія не дуже приємна, — сказав пан де Бурде і засміявся. — Маркіз не мав ні до чого великого хисту, але він цілі дні проводив у своєму кабінеті, запевняючи, що працює над великим твором з політичної економії… Через десять років виявилось, що він там з ранку до вечора робив малюсінькі галочки однакового розміру із…