Завоювання Плассана

— Оце і є та кімната, правда?

І, притишивши голос, обидві компанії заговорили про дивну пригоду, що хвилювала весь квартал. Священик обмежився кількома невиразними словами, без ніяких подробиць: все це дуже прикро, дуже сумно, йому всіх шкода.

— Але ви, пане лікарю, — спитала пані де Кондамен у пана Порк’є, — ви ж їхній домашній лікар, що ви думаєте про все це?

Лікар Порк’є довго хитав головою, перш ніж відповісти. Він удав з себе людину скромну, що вміє зберігати таємниці.

— Це дуже делікатна справа, — промовив він, — у пані Муре кволе здоров’я. Що ж до пана Муре…

— Я бачив пані Ругон. Вона дуже занепокоєна, — сказав супрефект.

— Її зять завжди їй заважав, — різко перепинив їх пан де Кондамен. — А я позавчора зустрів Муре в клубі, і він обіграв мене в пікет. Він здався мені не дурнішим, як завжди… Шановний Муре ніколи не відзначався великим розумом..

— Я не сказав, що він божевільний в звичайному розумінні цього слова, — почав лікар знову, почуваючи себе ображеним, — але я також не сказав би, що розумно лишати його на волі.

Ці слова лікаря викликали деяке хвилювання. Пан Растуаль інстинктивно подивився на паркан поміж двома садками. Всі обличчя повернулися до лікаря.

— Я знав, — вів він далі, — одну чарівну даму, яка жила на широку ногу, влаштовувала звані обіди, приймала у себе видатних осіб, сама була дуже розумною й дотепною співрозмовницею. Так от, як тільки ця дама поверталась до себе в кімнату, вона замикалася там і добру половину ночі бігала рачки, гавкаючи, як собака. Її слуги довго думали, що вона ховає у себе собаку… Ця дама слабувала на хворобу, яку ми, лікарі, називаємо божевіллям з проблисками свідомості.

Абат Сюрен ледве стримував сміх, поглядаючи на панночок Растуаль, яких дуже насмішила історія цієї дами з вищого товариства, яка вдавала з себе собаку. Лікар ІТорк’є поважно висякався.

— Я міг би розповісти десятки таких історій, — додав він. — Люди, здавалося б, при повному розумі, та тільки-но залишаються самі, як починають робити найнеймовірніші речі. Пан де Бурде був добре знайомий у Валенсі з одним маркізом, якого я не хочу називати…

— Він був моїм близьким приятелем, — сказав пан де Бурде, — і часто обідав у префектурі. Його історія набула великого розголосу.

— Яка історія? — спитала пані де Кондамен, побачивши, що лікар і колишній префект замовкли.

— Історія не дуже приємна, — сказав пан де Бурде і засміявся. — Маркіз не мав ні до чого великого хисту, але він цілі дні проводив у своєму кабінеті, запевняючи, що працює над великим твором з політичної економії… Через десять років виявилось, що він там з ранку до вечора робив малюсінькі галочки однакового розміру із…