Ежені Гранде. Селяни
- Автор: де Бальзак Оноре
- Серия: Вершини світового письменства #38
- Год: 1981
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Елеонора Ржевуцька
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Ежені Гранде. Селяни». Краткое содержание книги:
— Ти щось у мене хочеш вкрасти? — наївно запитав старий.
— У нажитому мною майні,— сказав Тонсар, — нема нічого незаконного, і коли я у вас щось беру, то це йде мені в оплату обіцяного вами посагу.
Фуршон, заспокоєний цією брутальністю, схилив голову, як людина переможена й переконана.
— От славна пасточка, — продовжував Тонсар, підсідаючи до тестя і кладучи йому пастку на коліна. — Їм в Егах потрібна буде дичина, от ми й продамо їм їхню ж власну, а то не було б і господа-бога для нас, бідних!
— Добра робота, — сказав старий, розглядаючи зловмисний прилад.
— Дайте ж і нам поназбирати грошенят, — сказала Тонсарша, — ми, татусю, повинні мати свій шматочок від егського пиріжка!..
— Ох, балакухи! — сказав Тонсар. — Якщо я колись потраплю на шибеницю, то не за те, що стрельну з рушниці, а за те, що ваша дочка своїм язичком стрельне!..
— То не думаєте ви, що Еги буде розпродано шматками заради вашого паскудного носа? — відповів Фуршон. — Як! Ось уже тридцять років дядько Рігу висмоктує мозок з ваших кісток, а ви все ще не розчухали, що буржуа будуть гірші за поміщиків. У цій справі, дітоньки мої, усякі Судрі, Гобертени й Рігу примусять вас танцювати під пісеньку «Тютюнець у мене є, а у вас його не буде…», улюблену пісеньку всіх багатіїв!.. Отак-от! Селянин завжди селянином і лишиться. Хіба ви не бачите (та ви ж нічого не розумієте в політиці!..), що уряд тільки на те такий акциз на вино й накинув, що хоче защемити наші останні копійки та вдержати нас у злиднях? Буржуа і уряд — це одне. Що з ними б сталося, якби ми всі забагатіли? Самі вони, чи хто, стали б орати поля? Самі стали б збирати врожай?.. Бідняки потрібні їм! Я сам був багатим із десяток років і добре знаю, що я думав про голоту!..
— А все ж доведеться полювати разом з ними, — сказав Тонсар, — коли вони хочуть переділити великі маєтки; а там ми повернемось і проти Рігу. На місці Курткюїса, якого він гризе, я б уже давно поквитався з ним іншими кругляками, а не тими, якими платить йому цей бідолаха…
— Це ви правильно, — відповів Фуршон. — Як каже дядько Нізрон, що так довше за всіх і лишився республіканцем: «Народ живе тяжким життям, а не вмирає, за нього час!..».
Фуршон ніби поринув у думки, і Тонсар скористався з цього, щоб забрати назад свою пастку; але, беручи її, він надрізав ножицями штани дядька Фуршона, поки той підносив склянку до губ, і наступив ногою на монету в сто су, що випала на завжди вогку частину долівки, куди відвідувачі випліскували із своїх склянок. Цю крадіжку, хоч і дуже спритно зроблену, старий, мабуть, помітив би, якби в цей час не з'явився Вермішель.
— Тонсар, чи не знаєте ви, де татусь? — запитала урядова особа, стоячи під тином.
Вигук Вермішелі, крадіжка монети і останній ковток із склянки збіглися в часі.
— Тут, мій офіцере! — відгукнися дядько Фуршон, подаючи руку Вермішелі й допомагаючи йому зійти на ґанок.
З усіх бургундських фігур обличчя Вермішелі здалося б вам найбільш бургундським. Понятий був не те що червоний, а пунцовий. Обличчя його, наче деякі тропічні місцевості земної кулі, де-не-де спалахувало дрібними підсохлими вулканчиками, облямованими тією дрібною зеленою пліснявою, яку Фуршон досить поетично звав «винними квіточками». Ця вогненна пика з рисами, надмірно розрослими внаслідок безперервного пияцтва, здавалася циклопічною, освітлена з правого боку жвавою зіницею, а з лівого — загашена жовтуватим більмом на оці. Завжди скуйовджене руде волосся і борода, наче в Іуди, надавали Вермішелі такого ж страшного вигляду, який він насправді був м'який та лагідний. Ніс у формі труби скидався на знак запитання, якому, здавалося, завжди відповідав, навіть коли не був розкритий, рот зовсім неймовірних розмірів. Вермішель, маленький на зріст, носив підбиті залізними цвяхами черевики, штани з оксамиту зеленопляшкового кольору, старий жилет, полатаний різною тканиною і наче зроблений з клаптикової ковдри, сюртук із грубого блакитного сукна і сірий капелюх з широкими крисами. Цю розкіш, наказану містом Суланжем, де Вермішель сполучав посади воротаря в міській ратуші, барабанщика, тюремного сторожа, скрипаля й понятого, підтримувала пані Вермішель, грізна супротивниця філософії Рабле. Ця вусата й чоловікоподібна особа, в метр завширшки і вагою у сто двадцять кілограмів, але дуже спритна, утвердила свою владу над Вермішелем, який, дістаючи від неї штурханці під час сп'яніння, терпів їх і тоді, коли бував тверезий. Ось чому дядько Фуршон казав, зневажаючи одяг та поведінку Вермішелі: «Рабська ліврея!».
— Як згадаєш про сонце, так і побачиш його проміння, — продовжував Фуршон, повторюючи жарт, викликаний сяючим обличчям Вермішелі, яке й насправді скидалося на одне із тих золотих світил, що малюються на вивісках по провінційних шинках. — Чи не помітила вже пані Вермішель занадто багато пороху на твоїй спині, що ти втік від своїх чотирьох п'ятих, бо не можна ж назвати цю жінку твоєю половиною? Що привело тебе сюди спозаранку, битий барабане?