Штани з Гондурасу
- Автор: Дудар Євген
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Український письменник
- ISBN: 5-333-01226-1
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - «Штани з Гондурасу». Краткое содержание книги:
Працювали на нього Ваня Молдаван, Вітя Царапкін, Ізя Чачкес, Гаврило з Мозамбіка та їхній хрещений батько, лауреат премії Остапа Вишні сатирик Євген Дудар.
Тут зібрано найдостойніші гумористичні дефіцити. Від славнозвісних «гондураських штанів», якими ти не раз милувався, дивлячись гумористичні телепередачі, до «промов», виголошених на фестивалях гумору і сатири в столичному палаці «Україна». Якщо врахувати ще й народне прислів’я, що сміх — це здоров’я, то твоє здоров’я, читачу, справді у твоїх руках.
Не випусти його!
— І обов’язки також. Обов’язок чоловіка в сім’ї — бути чоловіком, батьком, господарем. Два перші поняття розшифровувати не треба. Візьмемо третє. Якщо чоловік дбає тільки про свою хавку, себто коли він ханига, п’яниця, марнотратник, не дбає про те, щоб було житло для сім’ї і тому подібне, жінка каже: «На біса мені такий чоловік. Навіщо дитині такий батько?» І жене його в три шиї. Обов’язок жінки в сім’ї — бути дружиною, матір’ю, господинею. Якщо жінка дбає тільки про свою зовнішність, а не дбає, щоб у хаті було затишно, щоб сім’я була нагодована, чоловік не жене її, а каже: «Слухай, ти совість маєш?» А вона йому: «Ах ти, клятий варвар, узурпатор, садист! Хочеш мене перетворити в домашню робітницю! Хочеш мене прикувати до плити…»
— Досить, не філософствуй, залиш на потім.
— Ситий я не філософ. Ситий я обиватель.
— Виявляється, ти прагнеш бути обивателем? Ось бачиш, впіймала. Голод — рушійна сила всіх талантів і геніїв. Я хочу, щоб ти був талановитим, геніальним. Хіба я тобі бажаю цим зла? Хіба я роблю щось погане, коли тримаю тебе упроголодь?
Затиснувши в одній руці картоплину, в другій ніж, Галапочка обнімає Крузю:
— Молодець! Дивись, як підкузьмила. Мисляча голова.
— Аякже, емансипована.
— До речі, раз ти повернулася до емансипації, хотів спитати тебе: ти ніколи не задумувалася, чого хлопчики, маючи вдосталь прекрасних фабричних іграшок, майструють свої або просять тата: «Зроби мені». І граються ними з більшим задоволенням, ніж фабричними?
— Не мала можливості це спостерігати.
— То, може, ти бачила, як дівчинка з набагато більшим апетитом уминає пиріжка, спеченого мамою, ніж купленого в магазині чудового торта? Бо дитині, крім самої іграшки чи пиріжка, милий серцю ще й сам процес його виготовлення. І хто зна, може, дитя отримує від цього процесу більшу насолоду, ніж від самої іграшки чи ласощів. Очевидно, в природі людини закладена ота потреба дивитися, вчитися, пізнавати. І, по-моєму, у сім’ї, в якій удома нічого не робиться, куди приноситься усе готове, виростає чистий раціональний споживач. Не будемо вже говорити, що сам процес творення іграшки чи випікання пиріжка будить у дитини теплоту, доброту до батька чи матері, вчить бути уважною, турботливою…
Задзвонив телефон.
Крузя:
— Телефон дзвонить.
— Чую, — Робінзон пішов до телефону. — Слухаю. Добрий день! А-а-а, Василь. Телефонував тобі. Хочу підкинути роботу. Ти вже кандидатську закінчив? В процесі розпалу? Ото й добре. В мене є кінь. Хочу, щоб ти, як майбутній кандидат ветеринарних наук, з ним познайомився. Та ні, цього разу я не жартую. Одне слово, нам треба зустрітись. Ну, приходь до мене…
Кабінет голови правління Спілки художників. За столом сидить кремезний сивий чоловік. Розмовляє по телефону, записує. Поклав трубку. Натиснув кнопку. Ввійшла секретарка.
— Покличте до мене Невдоволеного.
Секретарка виходить. Чоловік розглядає те, що записав щойно. Входить високий, немолодий уже чоловік. Його червоне, налите кров’ю лице посічене слідами віспи. На ньому рухаються маленькі зелені очі. Чоловік лівою рукою поправляє на голові волосся, що розсипається і звисає на скроні, правою в цей час чухає нижче пояса.
— Викликали, Гавриле Самуїловичу?
—. Сідайте, — кинув на стілець господар кабінету.
Невдоволений сів.
— Хто такий Галапочка? — спитав господар кабінету.
Невдоволений затиснув колінами складені, як для молитви, долоні.
— Ну як хто, Гавриле Самуїловичу? Ви ж знаєте хто… Самі ж пропонували його прізвище в доповідь голови місцевкому.
— Що я пропонував, те я знаю, Іване Васильовичу, — перервав господар кабінету. — Я вас не те питаю. Я питаю, що ви знаєте про Галапочку як секретар Спілки.
Невдоволений насторожився.
Господар продовжував:
— Щойно дзвінок. «Це міське правління Спілки художників? Мені потрібен голова». Слухаю, кажу. З міліції, якийсь капітан Гавришенко. Питав, чи працює у нас художник Робінзон Галапочка і чи раніше не притягувався до кримінальної відповідальності… Видно, якесь діло нечисте…
Невдоволений випростався. Лице його засвітилося радістю. Він висмикнув долоні з-між колін.
— А я вам що казав, Гавриле Самуїловичу. Ще коли ви його у список кращих пропонували, застерігав же я: «Не треба. Він ще молодий. Є старші за нього». І якийсь він слизький. А якщо навіть прямо, то нахабнуватий. Пам’ятаєте той випадок, як він заявив, що моя картина «Відпочинок передовика» — графоманство і гра на струнах часу. Від скромності він не помре.
— Мене не цікавить, від чого він помре, — перебив знову голова. — Мене цікавить, чому про нього розпитує міліція?