Штани з Гондурасу
- Автор: Дудар Євген
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Український письменник
- ISBN: 5-333-01226-1
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - «Штани з Гондурасу». Краткое содержание книги:
Працювали на нього Ваня Молдаван, Вітя Царапкін, Ізя Чачкес, Гаврило з Мозамбіка та їхній хрещений батько, лауреат премії Остапа Вишні сатирик Євген Дудар.
Тут зібрано найдостойніші гумористичні дефіцити. Від славнозвісних «гондураських штанів», якими ти не раз милувався, дивлячись гумористичні телепередачі, до «промов», виголошених на фестивалях гумору і сатири в столичному палаці «Україна». Якщо врахувати ще й народне прислів’я, що сміх — це здоров’я, то твоє здоров’я, читачу, справді у твоїх руках.
Не випусти його!
Крузя підійшла до Робінзона. Простягнула йому пучок ягід:
— На, це твоя половина. Я свою з’їла.
Робінзон узяв ягоди.
— Дякую!
Пригорнув ніжно Крузю. Поцілував її.
Крузя кинула погляд на газету:
— Знову ця клята газета. Плюнь ти на все. Паршиві заздрісники. Пам’ятай: вони проти тебе воюють, значить, бояться тебе. А як бояться — значить, відчувають, що ти сильніший за них.
— Логіка ніби є. Але не все у житті вимірюється силою. Ти чула такий термін: «щадяща дієта». Коли людина хвора, їй приписують таку їжу, щоб не подразнювала. Так-от, між людьми здоровими, сильними часто бракує щадящої доброти…
Робінзон так і сидить на пеньку біля граба. Крузя в нього на колінах. Робінзон годує Крузю ягодами. Щось розповідає. Малює Крузі картину.
…Батьківське обійстя у лісі. На подвір’ї порається немолода жінка. Раптом вона радісно скрикує:
— Робінзон! Крузя!
Біжить до хвіртки. На подвір’я вступили Робінзон і Крузя. Мати кидається їм в обійми.
— Діти мої! Надовго?
— Назавжди, мамо! — каже твердо Робінзон. — Міське життя, мамо, мені протипоказане…
Крузя зосереджено слухає. Тоді малює Робінзонові свою картину.
…Село. Пізня осінь. Сльота. Розмокла, розкисла вулиця. Цією вулицею пробирається Крузя.
Сільська хата. Горять у грубці дрова. Біля плити порається жінка. Бере відро. Виходить з хати. Йде до колодязя. А пасма дощу б’ють, січуть…
Збуджене в суперечці Робінзонове обличчя.
…Сільська вулиця. Заасфальтована. Тротуар. Добротні будинки. На кожному — антена.
Просторе подвір’я. Добротний гараж. Прекрасний будинок. Інтер’єр кухні: газова плита, водопровідні крани, холодильник…
— Чим гірше від міської квартири? — питає Робінзон.
— Нічим, — каже Крузя. — Тільки, тільки…
Крузя, жестикулюючи, доводить Робінзонові. Робінзон розгублено слухає. Уявляє собі:
…Вечір у селі. Зима. Хурделиця. Світить вікнами сільський будинок. Обкутаний сніговою віхолою сарай на подвір’ї. А ген, у глибині саду, стоїть самотньо немудра дощана споруда. Чимось схожа на будку вартового. Споруда, без якої не обходяться ні в місті, ні в селі. Вітер скрипить її прочиненими дверима. І від того скрипіння Крузя й Робінзон подумки тікають у свою міську квартиру з затишною ванною і всіма іншими службами…
Ланцюг. Уривок ланцюга, на якому був прив’язаний Дракон.
Робінзон тримає його в руках. Навстіж відчинений гараж. Біля гаража капітан міліції.
— Оце, — показує Галапочка. — Шматок зостався. Біля стовпця. На решті злодюга його повів.
— Звідкіля ви знаєте, що це злодюга? — поцікавився капітан.
— Хто ж, по-вашому, міг його ще вкрасти?
— Це ми з’ясуємо.
Відкритий міліцейський газик гасає вулицями міста. Сидить у ньому знайомий нам капітан міліції. Поруч Галапочка. Газик зупиняється біля магазину «Овочі-фрукти». Капітан і Галапочка розмовляють з продавцем…
Капітан і Галапочка на ринку…
Сонячний день ранньої осені. На околиці міста, де починається вигін, стоїть міліцейський газик. Капітан і Галапочка розглядають сліди на землі.
Ось вони йдуть по цих слідах. Уже відійшли далеченько від міста. Йдуть по ріллі. На ній добре видно відбитки кінських копит. Вдалині — ліс.
Капітан приклав до очей бінокль. Уважно розглядає узлісся.
— Є! — радісно крикнув він. — Пасеться під лісом. Подивіться, це він?
Галапочка бере з рук капітана бінокль. Прикладає до очей:
— Він. Дракон.
У бінокль видно, як на узліссі пасеться Дракон. Біля вуздечки теліпається обривок ланцюга…
Капітан і Галапочка біжать по ріллі до коня.
Пасеться спокійно Дракон. Раптом почув людські кроки і людські голоси. Нашорошив вуха. Сполохано форкнув. Повернувся. І драпонув у хащі…
Хата
Сповістила село баба Груня:
— Вже маємо свого композитора…
Прихильники чистого реалізму заперечуватимуть: «Баба Груня не могла сказати „композитора“». Бо село наше недалечко від Києва. І люди вживають це слово так, як по телевізору: композітор.
Але, по-перше, баба Груня — не рядова баба. Серед баб, оспіваних гумористами різних епох і формацій, вона стоїть на голову вище. Як серед кінодетективів — Штірліц. По-друге, баба Груня не корінна жителька нашого підкиївського села. Перш ніж отаборилася тут. вона об’їздила пів-України. І навіть побувала поза її межами. Але це ще тоді, коли баба була дівкою. Та про це потім. Бо ниньки і бабі Груні, і автору ніколи. Баба Груня поспішає вигнати на пашу свою корову Маню. Автор — показати читачеві свого головного героя.