Чорний лабіринт. Книга друга
- Автор: Сичевский Василий Павлович
- Серия: Чорний лабіринт #2
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чорний лабіринт. Книга друга». Краткое содержание книги:
Героям роману Федору Крайніченку та Андрію Гаркуші, самим життям поставленими перед моральним вибором, доводиться осягати сутність істинного патріотизму в боротьбі з мораллю націоналістичних недобитків, які продаються за іудині срібняки заокеанським яструбам.
— Мабуть, знову щось вантажити доведеться. А хто кличе?
— Сказав, від генерала. Спитай у нього, мо', він скаже…
Андрій вийшов на подвір'я. Там на нього чекав той самий негр-сержант, що якось приходив по вантажників. Щось вивідати у цього велетня з іскристими, як місячне сяйво, білками очей, не було надії, сержант не знав жодного російського слова, а з німецької мови йому було відоме одне-єдине — «ком».
Сотник Мара бачив химерний сон. Так ніби він пливе за течією бурхливої, покрученої річки. Не на човні пливе, а на возі. Над головою чи то низькі хмари, а чи крони дерев, обтяжені набряклим снігом. Пливе довго повз хутори, міста і села, ліси і гори. Вода під ним нуртує, кидається з каменя на камінь, б'є у скелі і пінявими валами відкочується назад, а віз по ній котиться то тихо й плавно, то гуркоче, немов на бруківці. І раптом усе навкруг червоніє, малиново одсвічує, міниться, палахкотить сотнею відтінків червоного кольору. Вода, береги, небо, весь світ, а сонця не видно. Десь ховається за обрієм чи, може, всілося там, угорі, на важких хмарах, що так притиснули бідну землю, аж ніби кров з неї капає. Малиново-червона, гаряча кров виповнює річку і парує, розтікається плесом по заводях. А він усе пливе й пливе… Потім бачить матір. Вона простягає до нього руки, кличе до себе, а він відпливає все далі. Червона річка несе його невідомо куди… «Вернися, сину! Вернися!..» А він ніяк не може звестися бодай на лікоть, щоб востаннє глянути на той берег, де лишилася стояти його стара ненька.
Сон сниться сотникові не вперше і завжди закінчується видінням отих страшних рутенів, що він їх поклав на лісовому кордоні. Всі вони мовчки сунуть на нього, тягнуться вузлуватими Пальцями йому до горла, от-от задушать. Прокидається в холодному поту, тремтить од жаху кожною клітиною. Проте цього разу хтось не дав йому додивитися сон до кінця, трусонув, одірвав од подушки.
— Вставай! Страшний суд проспиш!
Сотник сів на постелі. Протер очі. Перед ним стояв невисокий чоловік у цивільному з довгастим, сірим і дуже знайомим обличчям. З-за його спини виглядали ще якісь двоє.
— Одягайся… Ми зачекаємо в сусідній кімнаті, — сказав і пішов, а Мара кинувся натягати штани, гарячково згадуючи, де він бачив це обличчя з пронизливими холодними очима.
Похапцем одягся і за хвилину-другу вже переступав поріг до сусідньої кімнати. Всі троє були там. Високий стояв біля вікна і припалював сигарету, другий сидів у кутку, витягнувши ноги і роздивляючись носки своїх черевиків, третій вмостився на столі й дивився на Мару так, ніби одразу хотів довідатись про його життя все до кінця. Сотник глянув у ті холодні сірі очі й ледве не зомлів — перед ним був сам Бандера. Портрет «вождя» він бачив не раз, проте там він виглядав молодшим. Сотник поштиво вклонився,
— Слава Ісусу…
— Навіки слава, — відповіли врізнобій і не дуже привітними голосами.
— Хто будеш, чоловіче? — запитав Бандера.
— Сотник УПА, Корж Микола…
— Родом звідки?
— З Дермані я, пане провідник. Батьки й досі там, коли совіти не… З Нагорянщини ми.
— Як опинився тут, друже сотнику?
— Горе пригнало…
— Облиш емоції, — кинув той, що стояв біля вікна. — На них у нас немає часу. Під чиїм проводом служив?
— Напочатку в боївці Клима, потім якийсь час ходив з Юрком, а пізніше в курені Докса штаб охороняли.
— Так, так… — криво посміхнувся той, що сидів у кутку. — А не брешеш?
— Бий мене сила божа! — перехрестився сотник.
— Коли тебе підіслали совіти, бог тобі не допоможе, — сказав шеф безпеки.
— Та що ви, які совіти?! Я ледве живий звідти вирвався…
— Оце нас і непокоїть, адже з їхніх рук вирватися непросто.
— Та я не був у них. Я коли почув, що в монастирі совіти, подався з валкою на лісовий кордон…
— Куди, кажеш, подався? — запитав од вікна довготелесий.
— За Устю, там у лісі ще за Польщі лісник жив…
— Аз ким подався? — спитав з кутка другий.
— Та я ж сказав, з валкою… З обозом…
— А що в тому обозі? — спитав Бандера.
У сотникових грудях щось зойкнуло й покотилось у безвість. «От він і прийшов, той страшний суд. Тепер не викрутишся, тепер настав час казати правду… А як її скажеш, коли вона вся проти тебе обертається? Господи правий, сохрани і помилуй…»
— Чого замовк? — ступив крок од вікна пан з сигаретою в зубах.
— Думаю, як правдивіше сказати…
— Кажи як було! Тут усі свої.
— Дещо з речей генерала…
— А ще?! Та кажи, коли тебе питають! — приступив до цього довготелесий. — Крутишся, як курва з Лодзі…
— Я присягав… — ледве витиснув із себе Мара.