Одіссея найкращого сищика республіки

— Треба щось робити! — прошепотів Котомкін.

— Є пропозиції?

— Ви ж найкращий сищик імперії!

— Може, таки здамося? — спитав Сільванський. — Вони ж греки, православні. Висадять на острові, а звідти вже виберемося.

— Лайно! — сказав Котомкін. — Вони нас пристрелять.

— А тут ми задихнемося!

— Алевтино, де гроші? — спитав я.

— Ви що, вирішили здатися? — здивувався Котомкін.

— Іване Карповичу, вони нас уб’ють! — крикнув Борис.

— Де гроші, Алевтино? Кажи швидше!

— Для чого вони вам? — нервово спитала дівчина.

— Щоб спробувати врятуватися.

— Як?

— Зараз побачиш!

— Що ви задумали, Іване Карповичу? — спитав Котомкін.

— Алевтино, або давай гроші, або ми приречені! — прошипів я і закахикав. Усі кахикали, кидалися до ілюмінаторів, щоб схопити повітря.

— Алю, послухай його! Іван Карпович — найкращий сищик імперії! Він не обдурить, він завжди перемагає! Послухай його, благаю! — прошепотів Володінька.

— Я теж багато про нього чула, — додала Сара. — До нього варто прислухатися.

— Давай гроші, він щось вигадав! — попросив Котомкін.

— Добре. — Алевтина полізла у якийсь темний куток. Котомкін їй присвітив.

— Що ви там шепочетеся, Іване Карповичу? Ще не надихалися димом? Зараз новий буде! — закричав Ігнатов.

— Добре, ми здаємося! — крикнув я. Усі в каюті здивовано перезирнулися. Я показав, щоб мовчали.

— Здаєтеся? — спитав Ігнатов.

— Так, не стріляйте, я відчиняю двері. — Я підвівся, показав, щоб Алевтина швидше шукала гроші. Притиснув палець до губ, підійшов до дверей. — Не стріляйте.

— Якщо ви замислили якусь зі своїх хитрощів, краще не треба, Іване Карповичу! Ми вас застрелимо! Просто здавайтеся!

У відповідь я лише закахикав. Дуже сильно, хоча дим уже потроху витягувало у відкриті ілюмінатори.

— Як вам цей тютюн із корабельних канатів, Іване Карповичу? Дере горлянку?

— Дере, дере, — сказав я і почав відсувати меблі. Показав, щоб зброю тримали напоготові. Алевтина порпалася в якомусь залізному ящику. Обережно відчинила одні дверцята, потім іще одні, потім узяла звідти кілька пачок грошей і мішечок, мабуть, із червінцями. Показала мені.

Я підійшов. Пачка російських асигнацій, пачка франків і пачка доларів. Узяв пачки франків та рублів, розірвав паперові смужки, якими вони були скріплені, перемішав. Потім узяв мішечок. Там була, мабуть що, сотня червінців монетами. Взяв жменю.

— Що там, Іване Карповичу, не передумали? — захвилювався Ігнатов.

— Та дайте віддихатися! — я знову почав кахикати і потроху розсував меблі. Нарешті звільнив двері, більше схожі на друшляк. — Я виходжу, не стріляйте.

— Ви під прицілом! Краще не рипайтеся! — попередив Ігнатов.

— Якщо ви вистрелите в мене, мої товариші будуть відстрілюватися!

— Ми не стрілятимемо, якщо ви не будете нічого витворяти!

— Добре.

Я трохи відчинив двері. У правій долоні стискав жмуток купюр і червінці. Було трохи зле, боліли рани, я зчепив зуби. Розмахнувся і кинув гроші в коридор. З переляку моряки почали стріляти. Потім один закричав, мабуть, побачив гроші. Я кинув ще.

— Зупиніться! — заволав Ігнатов. Не мені, матросам, які кинулися підбирати гроші. У коридорі зчинилася справжня метушня. Штовханина, бійки, крики. Кричав Ігнатов, кричав капітан, кричали матроси. Я знову набрав грошей і ще кинув. Наче дрова в пічку. — Сволото! Мерзотнику! — верещав Ігнатов, крики гучнішали, а потім пролунали перші постріли. — Ні! Ні! — Крик Ігнатова перейшов у виття, а потім урвався. Знову крики, удари, біганина.

Я вказав на Бориса, Котомкіна та Сільванського. Дівчат залучати не хотів, а Володінька був ще дитиною. Показав, щоб узяли зброю в кожну руку й підійшли до мене. Бійня в коридорі тривала. Я наказав Котомкіну взяти тіло Туманова.

— Руки під руки трупа. Вийдеш за ним і стрілятимеш. Притискайся до стіни. Я буду бити з підлоги. Борис і Сільванський визирають згори. — Я показав, де мусить бути кожен. — Усе зрозуміло?

Хлопці кивнули.

Постріли у коридорі припинилися, але тривала метушня з криками, хрипами та зойками.

— Уперед! — прошепотів я. Котомкін із тілом вистрибнув першим, за ним виліз я, потім вистромилися і хлопці. Вистрелив, збивши кількох матросів, що борсалися у грошах. — Не стріляти!

Я підвівся. Мене хитало. Пішли коридором, наставивши зброю. Ось відчинені двері нашої з Борисом каюти. Увірвалися в неї. Нікого. Те саме в наступних. Он мертвий Ігнатов. Хтось ударив його ножем у шию. А ось мертвий капітан, якого застрелили. Стискав у руці револьвер, який не допоміг. Я підібрав гвинтівку. Хлопці теж додали зброї. Кілька моряків стогнали, поранені. Показував їм, щоб лежали й не рипалися. Біля дверей на палубу зупинилися. Ззовні нас могли чекати. Я показав на тіло Ігнатова. Його підхопили і викинули у двері. Якби нас хтось чекав, мав би вистрелити. Але все було тихо. Наступним вистрибнув я. За мною хлопці. Побачили, як кілька матросів уплав добралися до острова і тепер дерлися його крутими берегами. Хлопці прицілилися з гвинтівок. Стріляти було зручно, наче в тирі.

— Не треба! — наказав я.

— Вони б нас убили! — сказав Борис.

— Вони заслужили, — кивнув Котомкін.

— Ні, — тихо сказав я, і вони опустили гвинтівки. — Обшукайте пароплав. Щоб не було сюрпризів. Ходіть разом, прикривайте одне одного.