Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення
- Автор: Черкас Борис, Сокирко Олексій
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-0143-9
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення». Краткое содержание книги:
Мета книжок цієї серії — розказати про українське минуле, опираючись на факти, а не на вигадки чи ідеологічне замовлення. Для того щоб створювати майбутнє, потрібні не лише воля і хоробрість, не лише наполегливість та щоденна праця, але й знання про нашу історію. Без цензури.
30 серпня приблизно о 8-й годині вечора передові загони Центральної групи генерала А. Кравса вступили до Києва. Столиця знову опинилися в українських руках, що спричинило піднесення та ентузіазм як серед військових, так і серед цивільного населення. Однак радість від звільнення тривала недовго. У той самий час, коли ранком наступного дня колони українських військ проходили центральною частиною міста, зі сходу мостами через Дніпро до Києва почали входити денікінські частини під командуванням генерала М. Брєдова. Українські вояки, котрі отримали наказ у бій не вступати, були дезорієнтовані, сподіваючись, що командування обох армій якось знайдуть вихід зі складної ситуації. Проте вже за кілька годин стало зрозуміло, що всі сподівання на мирні відносини і спільну боротьбу проти «червоних» були марними. На Хрещатику денікінці обстріляли колону українських військ, спричинивши велику паніку серед мешканців міста, які вийшли на вулицю, аби привітати армію УНР. Українці не прийняли бою й відійшли на західні околиці Києва, а білогвардійці почали оточувати і роззброювати окремі невеликі українські загони. За таких умов генерал А. Кравс розгубився і втратив зв’язок зі своїми військами, які не знали, що їм слід робити — відповідати вогнем чи ухилятися від боїв. Спроби вступити в переговори з генералом М. Брєдовим виявилися безуспішними, він відмовлявся говорити з українськими представниками, зухвало погрожуючи парламентарям арештом.
У цих надзвичайно складних умовах уряд УНР, сподіваючись на підтримку Антанти, яка, на його думку, мала б неодмінно змусити Денікіна рахуватися з незалежною Українською державою, вирішив уникнути війни з білогвардійцями. За це ж говорила і стратегічна ситуація — новий фронт і новий ворог був УНР не потрібний. Власне, тому на початку вересня 1919 р. Центральна группа генерала А. Кравса почала відступ з-під Києва на захід, до району Козятина. Водночас Західна група після невдалої спроби вибити «червоних» з Коростеня сама почала відхід спочатку до Житомира і Новограда-Волинського, а потім до Бердичева і Шепетівки.
У середині вересня 1919 р. хитке перемир’я на лінії зіткнення українських та білогвардійських військ було врешті порушене. На станції Бирзула, яку займали одночасно частини двох армій, сталася бійка і білогвардійців було роззброєно. Тоді ж українські війська перехопили наказ командувача денікінськими військами на Правобережжі генерала Шилінга, у якому, зокрема, йшлося: «При зустрічі з військами Петлюри пропонувати їм роззброїтись або залишити територію, яку займає Добровольча армія. У разі невиконання цих вимог трактувати їх як противника. При цьому належить всіляко затягувати розмови і виясняти фізіономію петлюрівців та їх ставлення до нас». Невдовзі було перехоплено ще один наказ про початок активних і масштабних бойових дій проти армії УНР. Маски було скинуто. За таких умов українське командування не мало іншого вибору, окрім адекватної відповіді. Таким чином, у останній декаді вересня на тлі інших конфліктів почалася українсько-білогвардійська війна. УНР знову опинилася у кільці фронтів, зусібіч затиснута ворогами: зі сходу проти українців були війська «білих», з півночі — «червоних», із заходу — поляків.
Аби позбутись хоча б одного фронту, С. Петлюра у вересні пішов на угоду з Польщею, фактично визнавши окупацію нею Галіції. Це призвело до загострення протиріч із галичанами, і в листопаді 1919-го Галицька армія перейшла на сторону Денікіна. Ця зрада, поєднана зі страшною епідемією тифу, призвела до розвалу фронту. На початку грудня рештки українських військ, які ще зберігали вірність уряду УНР, сконцентрувались у невеликому за площею районі на південному заході Волинської губернії. Обрисами він нагадував трикутник зі сторонами завдовжки 35–40 км, вершинами якого були містечка Любар, Миропіль та Остропіль Новоград-Волинського повіту. Тут Армія УНР опинилася у пастці, адже була звідусіль заблокована значно більшими за чисельністю ворожими силами: більшовиками, поляками й денікінцями. Саме в цьому «трикутнику смерті» відбувся останній акт її трагедії. За словами українського прем’єра І. Мазепи, у той час «ми як регулярна армія існувати не могли. Щоб зберегти решту армії від деморалізації й розкладу, треба негайно переходити до інших форм боротьби».