Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення

Версальська система, що постала після Першої світової війни, була результатом диктату країн-переможниць. Принизливі умови миру сприяли поширенню реваншистських настроїв у німецькому суспільстві. У 1933 р. в Німеччині на хвилі цих настроїв до влади прийшли нацисти. Невдоволеним був і фактичний правонаступник Російської імперії — СРСР. Більшовики вважали, що їхні інтереси не були враховані під час Паризької мирної конференції. Саме Німеччина та СРСР стали головними ревізіоністськими силами у Європі. Природні союзники, вони водночас були й головними антагоністами, оскільки і Гітлер, і Сталін прагнули до світової гегемонії.

Головним об’єктом бажань обох диктаторів була Україна. Сталіну українські ресурси були необхідні для успішного проведення індустріалізації, адже без міцної армії було неможливо поширення ідей світової революції. Гітлер вбачав в Україні життєвий простір для німецької колонізації й створення тисячолітнього рейху. Тож зіткнення Радянського Союзу та Німеччини було неминучим.

Створені на руїнах континентальних імперій національні держави мали в своїх прикордонних регіонах чисельні національні меншини. Складні взаємовідносини центральних урядів з представниками нацменшин створювали потенційні вогнища нестабільності. Тож не дивно, що саме національне питання визначало порядок денний європейської міжнародної політики міжвоєнного періоду. Серед них були й українці — 35-мільйонний народ у центрі Європи, який не мав своєї держави. Українські землі були поділені між чотирма державами: СРСР, Польщею, Чехословаччиною та Румунією. УРСР, яка мала всі формальні атрибути державності, на практиці керувалася з Москви через більшовицьких ставлеників в ЦК КП(б)У. Тож не дивно, що «українська карта» стала головним козирем у геополітичній грі великих держав.

Напередодні Другої світової війни Чехословаччина залишалася єдиною країною Центрально-Східної Європи, що не піддалася авторитарним тенденціям і зберегла демократичний устрій. Уряд ЧСР проводив досить толерантну політику щодо власних нацменшин. Але це не зупинило Гітлера, який активно мусував тему порушення Чехословаччиною прав студетських німців. 30 вересня 1938 р. з благословення Франції та Великої Британії, що стали на шлях «умиротворення агресора», була підписана Мюнхенська угода. Вона поклала початок розчленуванню Чехословаччини.

Назрівала нова війна, яка могла дати українцям другий шанс у боротьбі за власну державу. ОУН як єдина сила, що сповідувала ідею збройної боротьби, активно включилася в міжнародні процеси. Українські націоналісти усвідомлювали стратегічну вагу Закарпаття як плацдарму для розбудови української держави, але їх непокоїло поширення москвофільських настроїв місцевого населення та антиукраїнська діяльність угорської «п’ятої колони».

1935 р. СРСР та Чехословаччина підписали договір про взаємодопомогу в разі агресії. Це викликало побоювання проводу ОУН, що за сприятливих умов Радянський Союз може скористатися союзницьким договором для окупації краю. Суттєву загрозу становила Угорщина, яка відкрито претендувала на Закарпаття. Угорські зазіхання підтримувала Польща. Відверто ворожа польська позиція була продиктована небажанням мати у себе на кордоні українське державне утворення навіть у формі автономії, не кажучи вже про незалежну Карпатську Україну. Таке сусідство загрожувало національній безпеці Польщі, яка ніяк не могла дати раду власній шестимільйонній українській нацменшині. Користуючись слабкістю ЧСР, угорські й польські диверсійні групи тероризували населення Закарпаття. Вони намагалися розхитати ситуацію з тим, щоб мати привід для інтервенції.