Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення

Поразка українського війська у боротьбі з «червоними» взимку-навесні 1919 р. була зумовлена тим, що народжена у вирі народного повстання проти гетьмана армія УНР не перетворилася на боєздатну й організовану силу. У ній зростає анархія, падає дисципліна, гору беруть різноманітні отамани, які, проводячи власну політику, не виконують накази командування. За влучним висловом професора Т. Гунчака, армія тоді була «радше месником за народні кривди, а не будівничим нового життя». Для приведення її до ладу потрібна була одностайна політична воля лідерів і тверда державна влада. Цього якраз і бракувало Україні. Українські партії розколюються на конкуруючі фракції, вчорашні союзники та однодумці стають запеклими ворогами, урядові кабінети змінюються з калейдоскопічною швидкістю, держава не може визначитися ні з внутрішнім, ні з зовнішньополітичним курсом. Кожний політик бачив себе єдиним рятівником України. У свої інтриги політики втягують військо, що призводить до подальшої його деградації (наприклад, у квітні 1919 р. була невдала спроба військового перевороту, який очолив отаман В. Оскілко). Власне, на тлі політичних чвар і внутрішнього розкладу армії більшовики захоплюють більшу частину України. Позбавлена зовнішньої підтримки, УНР б’ється у ворожому оточенні, кільце якого дедалі звужується, б’ється без союзників, сам на сам з усіма противниками.

На середину травня становище армії УНР стає просто катастрофічним. Її ліве крило відрізане від основних сил, потрапивши в оточення в районі Броди — Здолбунів, де на нього одночасно тиснули поляки із заходу, «червоні» — зі сходу. Війська центру і правого крила під напором «червоних» були вимушені відступити за Збруч, на територію Західної Області (колишня ЗУНР). У цей же час ГА намагалася з останніх сил стримати наступ поляків, котрі отримали суттєво підкріплення у вигляді щойно перекинутої з Франції та Італії так званої «блакитної» армії генерала Ю. Галлера (була сформована там у 1917–1918 рр. в основному з поляків-військовополонених та добровольців-діаспорян для боротьби з німцями на Західному фронті). У руках українців залишалася лише вузька, завширшки приблизно 80 км, смуга території між Збручем, де стояли «червоні», та Серетом, де були поляки. Перед командуванням армії УНР постав складний вибір: або скласти зброю, або сильним і рішучим ударом, зібравши всі сили, повернутись на східний берег Збруча. Про капітуляцію ніхто не думав, тому готувався наступ.