Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення
- Автор: Черкас Борис, Сокирко Олексій
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-0143-9
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення». Краткое содержание книги:
Мета книжок цієї серії — розказати про українське минуле, опираючись на факти, а не на вигадки чи ідеологічне замовлення. Для того щоб створювати майбутнє, потрібні не лише воля і хоробрість, не лише наполегливість та щоденна праця, але й знання про нашу історію. Без цензури.
Як указувалося, ГА прибула саме у той момент, коли становище армії УНР було надзвичайно критичним — на останньому клаптику рідної землі в районі Кам’янця-Подільського вона з останніх сил стримувала «червоних», які були за півкроку від остаточної перемоги. Поява ж галичан докорінно змінила баланс сил на фронті.
26 липня об’єднані українські сили почали загальний наступ. Через три дні Запорізький корпус звільняє Проскурів, а січові стрільці — Чорний Острів. На 30 липня українські війська вийшли на річку Бужок та лінію Бар — Томашпіль, взявши великі трофеї й багато полонених. Після короткої паузи 2 серпня наступ успішно продовжився. Так, після тривалих і кровопролитних боїв спільними зусиллями галичан і повстанців отамана Ю. Тютюнника 9 серпня було визволено станцію Жмеринка, де захоплено в полон кількасот червоноармійців. Наступного дня Запорізький корпус вступив до Вінниці. Певного успіху вдалося досягти й на північному напрямку. Січові стрільці на короткий час зайняли Старокостянтинів, де серед іншого майна здобули два ворожі панцерні потяги, але Шепетівку їм узяти не вдалося. Важкі бої точилися на південному крилі фронту. Тут українська 3-я дивізія з останніх сил утримує станцію Вапнярка, відбиваючи всі спроби ворога захопити цей важливий залізничний вузол.
Після досягнутого успіху і значного збільшення контрольованої території 12 серпня головнокомандувач об’єднаних українських армій Головний Отаман С. Петлюра видав наказ головними силами наступати на Київ. Для цього їх було поділено на три оперативні групи. Західна група (2-й корпус ГА і Січові стрільці), якою командував полковник Вольф, повинна була взяти Шепетівку і прикривати наступ з північного боку. Центральна група (1-й і 3-й корпуси ГА та запорожці) під проводом генерала А. Кравса мала зайняти район Козятин — Сквира — Бердичів. Нарешті Східна група (армія УНР окрім запорожців і Січових стільців) під командуванням отамана В. Тютюнника мала зайняти район Бирзула — Умань — Володарка. На південному крилі окрема 3-я дивізія разом з приданими до неї частинами мали продовжувати боронити Вапнярку.
Наступ розвивався надзвичайно успішно. «Червоні» опинилися у ситуації війни на два фронти. З одного боку, на Лівобережжі вони ледве відбивалися від білогвардійців генерала А. Денікіна, що рвались до Москви, а з іншого, на Правобережжі, були змушені відступати під ударами об’єднаних українських армій, які йшли на Київ.
14 серпня Західна група українських військ полковника Вольфа звільнила Старокостянтинів, а станом на 17 серпня зосередилася в районі Шепетівка — Полонне — Миропіль, цілком виконавши покладене на неї завдання — ворога було побито і відкинуто далеко на північ, взято під контроль важливу залізничну магістраль та забезпечено лівий фланг всього угрупування. Під прикриттям Західної групи успішно просувалися вперед війська Центральної групи генерала А. Кравса: 19 серпня галичани визволили Козятин, 21-го — Бердичів. Східна група отамана В. Тютюнника, яка перебувала в стадії реорганізації, до початку наступу не встигла завершити зосередження у вихідних районах. Перед її фронтом активно діяли українські повстанці, організовані у дві дивізії (5-а і 12-а) під проводом отамана Ю. Тютюнника, котрі 19 серпня увійшли до Христинівки та Умані. На південному крилі об’єднаннях українських армій продовжувала битись окрема 3-я дивізія полковника О. Удовиченка, котра вперто тримала у своїх руках Вапнярку. За героїзм і стійкість, що проявили її вояки у цих боях, дивізія одержала почесне найменування «Залізна».
У той же самий час успішно розвивався й наступ денікінців на Лівобережжі. Білогвардійці 16 серпня вийшли на лінію Золотоноша — Черкаси. Тоді ж їхня кіннота, форсувавши Дніпро в районі Катеринослава й Олександрівська, рушила на Знам’янку і Білу Церкву та Христинівку, де зустрілася з українськими повстанцями отамана Ю. Тютюнника. Радянські війська швидко відступали з України. «Армія тікає, командного складу немає, ми котимося як яблука, і невідомо, де зупинимося», — так характеризували ситуацію самі «червоні».
Наступ українських військ успішно продовжується. Західна група 26 серпня вступила до Житомира і Новограда-Волинського, однак не змогла взяти Коростень, котрий тримали «червоні». Центральна група 24 серпня звільнила Фастів, Васильків та Білу Церкву, де за допомогою місцевих повстанців було розбите значне угрупування ворога. Східна група наблизилася до Шполи, де увійшла в контакт з денікінцями. Водночас 3-я «Залізна», захопивши 1000 полонених, зайняла станцію Кодима, чим відкрила шлях на Одесу.