Перстень Борджіа
- Автор: Нефф Владимир
- Серия: Петр Кукань #2
- Год: 1990
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00723-3
- Переводчик: Иван Иванович Сварник
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Перстень Борджіа». Краткое содержание книги:
На дзвіниці храму саме пробило дев’яту, коли гожа корчмарка несподівано зникла і її замінив якийсь слуга чи наймит, якого ніхто з гостей досі не бачив.
— Патронка (на нашій мові це те саме, що господиня) мусила швиденько піти до своєї невістки, якій саме приспіла важка годинонька, — пояснив він з іспанським акцентом, коли засмучені кадети запитали, куди поділась їхня Кулька. — Але, — додав він, ввічливо усміхаючись, — я обслужу панів так само добре.
— Останній глечик перед сном, — наказав капітан де Тревіль.
Після останнього глека був іще один останній, а далі врешті найостанніший. І Петр, який пив найстриманіше, бо для втечі хотів зберегти ясну голову, помітив, що мушкетери включно з паном де Тревілем, особливо після відходу гожої корчмарки, чарівна присутність якої розпалювала в них балакучість і дотеп, нестримно ціпеніють, повільніша–ють і дурнішають, а їхні обличчя застилає все густіша запона тупості. Та при цьому, хоча з останніх глеків, принесених слугою–іспанцем, він випив рівно стільки, щоб не викликати підозри в потаємних намірах, він і сам відчув, що його очі склепляє тяжка, паморочна, дитинна сонливість.
Зусиллям волі він відігнав дрімоту і вже хотів був крикнути своїм молодим приятелям — бо, хоча й був їхнім в’язнем, ворогів у них не вбачав, — щоб перестали пити, бо до вина щось домішано, але вистачило йому лише поглянути на пана де Тревіля, щоб зрозуміти — вже пізно. Капітан мушкетерів, голосно сопучи широко роззявленим ротом із безсило відвислим підборіддям, саме нестримно сповзав під стіл, а його кадети поводилися нітрохи не краще; той спав, той саме засинав, той уже лежав на підлозі, той зсувався туди ж, той сидів мов соляний стовп, облитий вином, яке саме ніс до уст, коли в нього заніміла рука, тут, обнявшися, хропіти двоє; а слуга–іспанець, склавши руки на грудях, з усмішкою споглядав цю негідну картину.
Опанувавши себе, бадьорий Петр зметикував, що йому найкраще вдавати, ніби і він зморений отруєним вином, отож, під уважним поглядом втуплених у нього темних очей слуги, він наслідував приклад капітана, п’ядь за п’яддю сповзаючи зі стільця, відкривши рота й похнюпивши голову.
Коли Петр зник під столом, іспанський слуга чи найманий убивця, бо ким іще міг бути цей негідник, крутнувся на п’ятах і вийшов із зали.
«А тепер не заснути, не заснути, бо прокинуся з відтятою головою», — думав Петр, силоміць розплющуючи очі, а сам мацав рукою між ногами й безвладними тілами сонних мушкетерів. Він чудово розумів, що це ще один підлий хід невтомного Маріо Паккйоне, який не перестав особисто добиватися Петрової смерті, навіть коли того ув’язнили й везли до Бастілії. Патер Жозеф чудово зрозумів його ситуацію, коли сказав, що тепер ідеться лише про те, хто знищить Петра першим, Паккйоне чи Гамбаріні; і Паккйоне хотів за всяку ціну бути першим, бо він потребував Петрової голови, аби показати її папі як доказ, що Петра справді вже немає в живих.
Шалене калатання його серця глушило сопіння і хропіння мушкетерів і потріскування вогню, що пригасав у коминку, коли Петр, ховаючись під кришкою столу від очей, що могли б стежити за ним крізь вікно, поповз навколішках до місця пана де Тревіля, який єдиний залишив зброю при собі, почепивши перев’язь зі шпагою і пояс із пістолями на бильце стільця, тоді як кадети повісили свою зброю на гаки біля дверей. Петр спочатку витягнув з піхви капітанову шпагу, тоді пістолі і тільки–но стиснув у руках їхні тверді, холодні й гладкі руків’я, як поблизу почулись кроки й голоси.
Двері відчинились, до зали ввійшов слуга–іспанець у супроводі двох чоловіків, одягнутих так само охайно і пристойно, як він, з вигляду небагатих, але поважних городян. Один із них, менший, із добродушним, повним, поголеним обличчям, ніс у руш’ різницьку сокиру.
— Ну, де він? — запитав він, крутячи опущену до землі сокиру. Він, безперечно, намірився відрубати Петрові голову відразу на місці і не збирався тягнути кудись його тіло.
— Десь тут, — відповів слуга. Він нахилився під стіл у тому місці, де стояв порожній стілець Петра, щоб вже ніколи не випростатись, бо шпага простромила його серце, мов удар блискавки. І відразу ж гримнули два постріли пістолів, товстий городянин і його приятель упали, і знову запанували спокій і тиша, порушувані лише суворим подихом сонних богатирів. Свічки на круглій люстрі тріщали й гасли одна за одною.