Перстень Борджіа

— Гаразд, облишмо іронію й поговорімо по суті, — мовив де Тревіль. — Ваші переконливі аргументи, пане, спираються на хибну інформацію. Якщо ми вже насмілюємось говорити про те, що її величність королева, можливо, іноді і слухається порад якогось із своїх земляків, то це не її духівник Гамбаріні, який має на неї найбільший вплив, а синьйор Кончіні. Якщо ви не знаєте, хто такий Кончіні, нам немає про що розмовляти. Хто, як ви, плутає Кончіні з Гамбаріні, той не має права розводитись про сучасне політичне життя Франції, бо він про нього не знає нічогісінько.

— Але я не плутаю Кончіні з Гамбаріні, — сказав Петр. — Зате ви, пане, не помітили такої суттєвої подробиці, що вище спом’янутий Кончіні вже майже два роки грає не першу, а другу скрипку, бо роль першої скрипки перебрав на себе Гамбаріні. Це тим гірше й небезпечніше, що громадськість досі мало знає про нього і ненависть французького люду далі звернена на його пропащого попередника.

— Цього я справді не знав, — погодився де Тревіль.

— Мосьє де Кюкан має рацію, — сказав Арманд, той заборгований аж по вуха кадет, що перед цим хотів стріляти в ґудзик, бо не мав у кишені навіть мідяка. — Як ви знаєте, єпископ Рішельє мій зведений дядько, і він якось гірко скаржився моєму батькові, що вся його клопітка праця, спрямована на те, щоб усунути Кончіні зі сцени, зійшла нанівець, бо його місце зайняв Гамбаріні.

Капітан де Тревіль насуплено мовив:

— Можу собі уявити, що його милість єпископ анітрохи не тішився б, аби довідався, що ви, Арманде, роздзвонили тут усе, про що він із вашим батьком розмовляв, безумовно, суворо конфіденційно. — Де Тревіль трохи їхав мовчки, а тоді, обернувшись до Петра, додав: — Ви багато знаєте, пане де Кюкан, але тому, що ви чужинець, висновки, які ви робите, неминуче хибні. Ми, французи, сильні духом і бажаємо бачити нашу батьківщину могутньою. А це бажання викликає почуття любові й лояльності до своїх володарів, що випливає з нашої гордої віри в чудодійну силу реймської святої ампули з олією. Французькі королі, помазані цією олією, стають намісниками Ісуса Христа на землях Французького королівства.

Це зацікавило Петра.

— Лише на землях Французького королівства? — перепитав він.

— Так, лише на землях Французького королівства. І, звичайно, французьких колоній, приміром Канади, — сказав де Тревіль. — Франція може собі дозволити розкіш мати іноді поганого чи просто слабкого короля. Таких невдалих володарів ми не засуджуємо, а оточуємо такою самою любов’ю, як і королів добрих, справедливих і сильних, і нічого іншого про них ми не хочемо знати. Не наше діло оцінювати своїх володарів і вірно служити лише тим, до яких ми ставилися б прихильно, відмовляючись служити тим, які б нам не сподобалися, скажімо, формою свого носа, бо це був би кінець усього ладу й початок розпаду й загибелі Франції, а отже — як ви слушно міркуєте — і всього світу.

— Я б навіть сказав, що поганим володарям ви служите вірніше, ніж тим, «до яких ви ставитесь прихильно», бо одного з найкращих королів, якого ви мали, Генріха IV, вами вбито, — зауважив Петр.