Перстень Борджіа

Цілковиту тишу фортеці порушували лише розмірені кроки вартових, що ходили подвір’ям під його вікном.

Аж одного дня за ним прийшла чота швейцарців у синіх мундирах, із оздобленими золотом капелюхами на головах, і поки йому зв’язували руки за спиною, цирульник устиг поправити хвильку на його волоссі, висмикнути волосинку, що стирчала з брови, й перевірити манікюр.

— Куди мене ведуть? — запитав Петр офіцера швейцарців, коли вони сходили вельми широкими й зручними гвинтовими сходами до підземелля.

— На допит у катівню, parbleu, — відповів офіцер. Петрові стало млосно і забігали по спині мурашки. Він промовив лише за хвилину, коли був певен, що його голос не затремтить:

— То навіщо цирульник так дбав про мою зовнішність, про зачіску й манікюр, якщо я йду туди, де на такі дрібниці не звертають уваги?

— В катівні Бастілії на все звертають увагу, — зауважив офіцер. — Цю катівню відвідують члени найвишуканішого придворного товариства, які залюбки спостерігають за стражданнями допитуваних. Із цією метою вони купують особливі парфуми під назвою torturon і напахчують ними хустинки. Кажуть, що ці парфуми перебивають сморід смаженого людського м’яса. Для дам і для панів з вразливою нервовою системою, коли катований надто голосно кричить, видають іще затички для вух; c’est la mode[37] Ви, пане, мабуть, походите з вельми варварських країв, якщо не знаєте таких речей. — За якусь хвилину він додав: — Глядіть же, пане, тримайтеся, бо на вашому допиті буде головувати сама королева–регентка, а вона не зносить чоловіків, які кричать і благають помилування. Ви який? Боязкий?

— Якщо йдеться про катування, не знаю, — відповів Петр. — Але мій батько не боявся катування; напевно, і я якоюсь мірою зрівняюся з ним.

— Це було б добре, — сказав офіцер швейцарців. — Цим би ви справили на її величність добре враження.

Королева–регентка була вродливою, поставною, пухкенькою матроною із гладеньким, наче виліпленим із масла, обличчям, із м’якими підмальованими вустами й лагідними короткозорими очима, якими дивилася в лорнетку у золотій оправі з перламутровою ручкою. її благородна голова, почасти накрита маленьким вдовиним очіпком з чорного шовку, була облямована величезним іспанським коміром, — який в Іспанії мали право носити лише члени королівської родини, — з білого мережива, відкритим спереду й опертим на всю ширину королевиних рамен, а ззаду піднесеним, мов віяло, майже на висоту тім’я. її на диво тонкі й делікатні руки, виплекані, як ми знаємо, косметичними рукавичками герцогині Діани зі Страмби, на зап’ястях стискали прозорі зубчасті манжети, пошиті з того самого мережива, що й іспанський комір. Вона чекала свого цікавого в’язня, сидячи в розкішному м’якому кріслі, в якому ледь уміщалися її могутні сідниці і округлі стегна. Побіч неї на стільці, оббитому позолоченою шкірою, сидів похнюплений і знуджений з вигляду хлопець з юнацькими вусиками під носом; позаду стояло кілька елегантних дам і панів.