Перстень Борджіа

Але Петр не дивився на ці чудові античні споруди, помічаючи недоліки сучасного містобудування, зокрема пошкоджені міські мури праворуч від південної брами, які саме перебудовували, в одному місці розвалені риштованням.

«Отут і прослизну, — подумав Петр. — Осюди й чкурну, і ніякий дідько мене не впіймає».

«Червона корчма» на вулиці Шевців, де капітан де Тревіль замовив для свого загону вечерю, була старою сільською халабудою, із просторим першим поверхом і кількома комірчинами на другому, розтиканими під широким і розлогим дахом. Вона стояла серед подвір’я, оточеного високим муром й заставленого господарськими будівлями.

Маючи під доглядом в’язня, а в першу чергу тому, щоб при вечері не заважали сторонні роззяви, капітан де Тревіль, шанувальник доброго столу й міцного вина, найняв для себе і своїх кадетів усю «Червону корчму» і вчинив безумовно добре, бо зовнішня непривабливість щедро винагороджувалася привітністю зали з довгим, чисто вишкрябаним липовим столом, круглою люстрою з палаючими свічками, потріскуванням вогню в коминку і привабливою корчмаркою з округлими материнськими грудьми й круглими сідницями, що спокушали поплескати по них, і з чистими вустами на привітному повному обличчі. Вона постійно кудись бігала — одне слово, une boule de suif, лойова кулька, як весело назвав її один з кадетів, випереджаючи цим назву одного чудового оповідання, яке мало бути написане через двісті п’ятдесят років. Чоловік кульки, майстер Ляванші, був шеф–кухарем принца Генріха II де Конде, доки п’ятнадцять років тому не пішов у прийми до «Червоної корчми». Він чемно привітав капітана де Тревіля і його загін, стоячи біля головних воріт із високою білою шапкою на голові, котра йому — як не дивно, бо завжди символізувала найматеріальніше з усіх людських занять, — надавала духовного вигляду. Оскільки у В’єні мало хто міг гідно оцінити його кулінарські здібності, майстер Ляванші щиро радів таким шляхетним, освіченим і делікатним гостям, як пани мушкетери з Парижа, тому прийняв їх з величезною шаною і втіхою.

І незабаром чудова вечеря, що її запивали чудовим ланге–докським червоним, яке гожа корчмарка ледь устигала носити цовними глеками з льоху, так захопила кадетів, що вони забули про всі незгоди й неприємні дискусії зі своїм в’язнем дорогою з Валанса до В’єна, більш того, почали виголошувати тости за здоров’я короля Людсгвіка XIII й єпископа де Рішельє, за славу Франції та погибель Англії, Іспанії й Австрії, за крах Габсбургів, дбайливо уникаючи при цьому називати ім’я королеви–регентки. Капітан де Тревіль удавав, що не помічає цього faux–pas[35], і добродушно усміхався, стежачи за забавою своїх веселих хлопців, і осмикнув їх лише тоді, коли ті почали пити за смерть кардинала Гамбаріні й за здоров’я свого в’язня, пана П’єра Кюкана де Кюкан.