Казки народів світу

Коли всі попоїли, попили і вдовольнилися, магрібинець узяв Аладдіна за руку й повів його додому.

Побачивши сина в нових розкішних шатах, мати невимовно зраділа.

— О, в мене від щастя аж голова паморочиться!—вигукнула вона.— Думки мої розбіглися, і я не знаходжу слів подяки за твою ласку і за добро, яке ти зробив моєму синові!

— О жінко мого брата,— відповів магрібинець,— ніякого добра я не зробив. Адже Аладдін —мій небіж, а це все одно, що син, і я повинен турбуватися ним, як батько.

— Хай доля впродовж усього твого життя вщедрятиме тебе! — вигукнула мати.— А мій син в усьому коритиметься тобі й ніколи словечка не скаже супроти!

— О невістко, не думай про це,— відповів магрібинець.— Аладдін — розумний юнак, я сподіваюсь, що ти будеш задоволена ним, і якщо доля схоче, він стане найбільшим купцем у місті. На жаль, завтра п’ятниця[12], і я не зможу купити для нього крамницю, бо купці після молитви підуть на прогулянку, але вже в суботу Аладдін матиме свою крамницю. А завтра ми теж підемо погуляти за місто. Мабуть, він іще не бував там. До того ж, я хочу, щоб він познайомився з купцями, а купці познайомилися з ним.

На цьому магрібинець попрощався й повернувся до заїжджого двору, а вранці прийшов знову й постукав у ворота. Аладдін усю ніч не спав. Як тільки защебетали пташки й зійшло сонце, він схопився з ліжка, одягнув своє нове вбрання і сів, чекаючи дядька. Коли почувся стукіт, хлопець миттю відімкнув ворота й побачив магрібинця.

— Сьогодні, небоже, я покажу тобі таке, чого ти ніколи ще не бачив,— сказав той.

Вони проминули місто й вийшли на околицю. Магрібинець показував Аладдінові сади, палаци й замки, і щоразу, як вони підходили до якогось саду, палацу або замку, він спинявся й питав:

— Чи подобається тобі цей сад? Якщо хочеш, я куплю його для тебе. А може, тобі подобається цей палац?

Аладдін, чуючи ці слова, ладен був танцювати від радості.

Отак вони йшли, поки втомились, а тоді вступили в один прекрасний сад, від самого вигляду якого яснішало в очах і легшало в грудях. Біля ставка з прозорою водою вони сіли відпочити і подивитись, як водограї поливають квіти свіжими струменями, що ллються із пащ мідних левів. Серце Аладдіна співало.

Магрібинець зняв із пояса мішок із їжею й мовив:

— Небоже, ти, мабуть, голодний? Час нам підкріпитися!

І вони попоїли, а тоді магрібинець сказав:

— Якщо ти відпочив, то погуляймо ще трохи! Роздивимося ці місця краще.

І вони знову гуляли в садах, поки обійшли їх усі, і Аладдін дуже стомився — адже він ніколи ще не ходив за місто.

Потім вони підійшли до якоїсь високої гори.

— Куди ми йдемо, дядьку?— спитав Аладдін.— Вже й сади позаду, вже ми й до гори цієї дісталися, і ноги піді мною вгинаються — так я наморився. Краще повернімось у місто!

— О небоже! Ця дорога веде до ще кращих садів,— відповів магрібинець.— Ходімо, я покажу тобі сад, якого не бачив жоден цар на землі! Зберися на силах — адже ти не дівчисько, а мужній юнак!