І один у полі воїн

— Буде виконано!

Генріх поклався спати, щоб мати на вечір ясну голову, але заснути не міг. Бо сон проганяла не лише тривога за Моніку, а й сумніви.

«Чи маю я право братися за цю справу?» — знов і знов запитував себе Генріх.

Після вибуху в Бонвілі його попередили, що він не повинен піддавати себе зайвому риску. Виходить, він збирається зараз порушити наказ! Та хіба йдеться тільки про наказ! Адже він і сам добре знає: чим довше його не викриють, тим більше він зможе зробити для своєї Батьківщини, далеко більше, ніж хто інший, бо досі баронові фон Гольдрінгу довіряють цілком. Отже, жодного необережного кроку! Він може йти на риск в крайньому випадку. Але мовчки спостерігати, як небезпека нависає над головами чесних людей! Адже, коли Людвіна не витримає і зізнається, що їхала до Моніки… тої самої Моніки, проти якої у Міллера вже виникли підозри…

Генріх відчуває, що всього його обсипає морозом від однієї думки, що дівчина може потрапити у пазури гестапівців. Ні, він цього не може припустити! Тим більше, що сам затягнув її під цей зашморг. Не скажи він їй про поїзд зі зброєю, вона не поїхала б до Бонвіля, не зустрічалася б з кузиною, і все зараз було б гаразд. Але ж він хотів, щоб зброю не приставили до місця призначення, і лише через Моніку міг попередити макі! А коли так?..

Генріх схопився з ліжка. Так! Як же він не подумав про це відразу! Єдине джерело, звідки Моніка могла дізнатися про поїзд, — він сам, Генріх фон Гольдрінг! Отже, в разі арешту Моніки йому доведеться давати офіціальні пояснення і тоді до нього не буде вже тої довіри, до всіх його вчинків почнуть приглядатися пильніше… І провал його як розвідника тоді неминучий.

Може, вперше за життя Генріх зрадів, що небезпека загрожує і йому самому. Отже, він має право втрутитися, повинен врятувати, поки не пізно, Людвіну Декок!

Коли Курт рівно о восьмій постукав у двері номера, Генріх уже був при повному параді, немов зібрався кудись на банкет.

Пересвідчившись, що пляшки з коньяком у машині, Генріх сів за руль і за кілька хвилин вже в'їжджав у подвір'я резиденції Міллера. Вартові біля воріт пропустили машину, не спитавши навіть перепустки, — вони добре знали, що обер-лейтенант Гольдрінг тут своя людина.

Міллер був у себе в кабінеті не сам — навпроти нього сидів молодий, дуже красивий офіцер у формі лейтенанта.

— Знайомтеся, дорогий Генріх, мій заступник, що повернувся з відпустки, лейтенант Заугель, про якого я вам говорив.

— І мушу додати — дуже багато приємного. Я щиро шкодую, що досі не мав нагоди зустрітися з вами, гер Заугель!

Щоки лейтенанта, забарвлені ніжним рожевим рум'янцем, зашарілися, як у дівчини. Він і справді більше скидався на дівчину з своїм золотистим хвилястим волоссям, великими блакитними очима, по-дитячому пухлими вустами. Лише підборіддя лейтенанта, загострене і занадто довге, порушувало загальну гармонійність рис і робило його обличчя, не зважаючи на красу, неприємним.