Спомини запорожця
- Автор: Авраменко Никифор
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 966-8201-27-2
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Спомини запорожця». Краткое содержание книги:
Публікується вперше за матеріалами з сімейного архіву сім'ї Авраменків у Познані. Текст подається в оригінальному написанні. Для більш зручного прочитання частково адаптовано до сучасної орфографію та пунктуацію.
Найбільше забрала часу знайомість з недавно отриманою книжкою-підруч- ником "Бій за укріплені полоси. Будова і оборона". Автор, командуючий окремої армії ген. Гурко, написав її на підставі досвідчення позиціонної війни на Західнім фронті.
Мене вона одразу зацікавила, знав все написане од слова до слова. Подобалось це полковникові з штабу армії, і він майже потім тільки слухав і кивав головою. Найбільше ставив питань Буйко, щоб не було видно ніякої полегкості. Ставив їх мудро і про головні речі. Наприклад: "Маєте карту позиції? Покажіть." Даю. "Самі креслили?" — "Сам розпрацьовував і креслив." Похилились, придивляються, щось записали. То дало оціну креслення, топографії і картографії. З поважніших питань була знайомість з залізобетоном, історія і винаходівник, властивості і придатність в будівництві військовім і цивільнім. Потім чимало часу забрало мірництво, знайомість інструментів. Мій полковник знав наперед відповідь.
Закінчилось питанням з психології. Задавав питання полковник 3-го корпусу, а лекцію мені виложив недавно сам Буйко!
На Новий рік признано право офіцера інженерних військ, а тим самим законне право командира саперної роти і диплом з екзамену дуже добрий. Одночасно дістав шкільний знак і змінив погони золоті на серебряні.
Став тим, чим хотів.
Тим часом починає щось псуваться на світі. З листів, оповідань тих, що вертались з одпусків, чулось погіршання життя. В селах — недостаток товарів, в містах не хватає харчів, все дорожчає.
Знову появляється чутка про Распутіна, його розкладаючий вплив на уряд, про ряд конфліктів між Державною Думою та урядом.
Одночасно чується недостаток продуктів в армії, починається в піхоті шириться скорбут, появився тиф.
Поруч з тим на фронті збираються величезні резерви. Маса зброї і амуніції. Хіба готовиться рішучий удар?
Зима 1916/17 була легка. Ніяких потичок, мало праці. Часом прилетить літак, кине бомбу на Маневичі, держиться високо, бо там стоїть тепер новочасна батарея протилітнича, б'є цільно. У нас тепер літаки не гірші німецьких. Літають скоро і відважно.
Знову на позиції 100-та дивізія — старі знайомі. Спотикаю на штабній сопці полковника Нікітіна. Тут і його сателіт Горбань. Раніше на погонах шинелі була тілько одна зірка: другу згубив. Тепер і ту згубив.
По-старому сідаєм до преферансу, всі в шинелях, бо протягає холодком. Батальйонний частує чайком. "Що ти, земляче, остатню зірку, бачу, згубив?" — питаю.
"Одну згубить не мудро, а от полковник згубив шість!"
Дійсно: не замітив, що Нікітін літ 14 носив 6 зірок підполковника, аж тепер дістав полковника. Віншую, а одночасно кидається в очі Георгіївська стрічка, ще раз віншую.
"То вже і Горбаня поздоровте, свою зірку він скинув назавше!"
"Невже ж?"
Той усміхається, розстібає шинель: "А це, земляче, бачив?" Георгій!! Розстібую свою шинель: "Порівняй, земляче!"
Горбань пригнув через три чини одразу — давно пора. Спіткання трьох новонагороджених георгіївських кавалерів було для всіх милою несподіванкою. Всі за Костюхнівку.
Новий взводний зробив враження дистилірованого, службистого інспектора. Голос гострий, лице ніби витесане сокирою, очі мутні, тяжкі, медвежа будова, рухи, одначе, меткі.
На турнікові, поручнях, кобилі єсть добрим гімнастиком. Має щось в собі несимпатичне, затаєне, хижацьке.
Не маючи багато роботи, впровадились муштрові заняття і гімнастика на знаряддях.
Каждий взвод займався окремо під керунком унтера. Деколи хтось з офіцерів вів муштру всією ротою.
Виділявся Бабкін справністю досвідченого інструктора. Тільки занадто ганяв свій взвод, кричав, уживаючи матюків, карав "під гвинтівку".
Аристократія Бабкіна ігнорувала, сапери поглядали на його спідлоба, похмуро. Навіть Андреев, посперечавшись, крикнув "алістократ та, мать твою єті-та!" Кепсько!
Якось, ідучи кого бані, побачив я Бабкіна голого. Червоний, як варений рак, сидів на пенькові в снігу, тіло парувало, збоку шрам немалої рани. Мороз держався 15–20°.
Казав йому зайти до мене. Явився.
"Сідай, Бабкін."
"Постою."
"Сідай!" Присів з краєчку. Весь напружений, не свій.
"Слухай, Бабкін, відповідай правду, про що питатиму. Що за шрам маєш на боці?"
"По-п'яному''
"Хто тобі так і де?"
"Один солдат, такий отчаяний, в трактирі."
"Пили?"
"Відомо." — Бабкін спустив очі, міниться на лиці.
"Пили вдвох?"
"Було ще двоє."
"Склались на горілку?"
"Вони поставили по пляшці."
"Чи ті двоє задержали ножовика?"
"Сволочі були, ще вдарили по голові. Астраханська босота."