Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
Однак спершу заткнули за пояс мене. і кому ж за пояс!
Підполковник Дурас все ж узяв реванш, і, треба сказати, реванш бурхливий. Щойно я познайомився з майором Гарвеєм та його командою і щойно став розправляти пір’я, щоб показати британцям нашу радянську гордість, як Дурас завдав мені удару майже смертельного. Неждано, як сніг на голову, впав він на нас у Бергіш-Гладбаху, але не сам і не з майором Йотковим, а з якимсь молодесеньким лейтенантиком — щось дрібненьке, молокососне, шибздик, обличчя — суцільна кімната сміху, зате обмундируваннячко таке, що я за всю війну не бачив і на генералах, хоч заслуг у лейтенантика — кіт наплакав: гвардійський значок і медаль за перемогу над Німеччиною, теж новісінька, як обмундирування, щойно викувана, я ще такої й не мав, бо поїхав сюди до Перемоги.
Дурас потирав руки од вдоволення, лейтенантик приндився, ну, компанія!
— Так, капітане Сміян, знайомтеся: лейтенант Козурін. Ваш начальник. Присланий з самої Москви. Прошу любити й жалувати.
Везти таке добро аж із Москви і навіщо ж? Аби лиш принизити фронтовика Сміяна?
— Мені що — подавати рапорт про відправку на батьківщину? — спитав я Дураса.
— Відставити рапорт, капітане Сміян! — загримів той. — Ми тут не для рапортів, а для виконання особливих завдань! і попрошу без амбіцій і амуніцій! Вам ясно? Зберіть особовий склад і представте лейтенанта Козуріна.
Я збирав і представляв. Чхати мені на Дураса, на Козуріна, на божу благодать, коли немає Оксани, коли я сам послав її туди, де вже, мабуть, порядкують отакі лейтенантнки, які не нюхали пороху, а тепер прискочили на готовеньке і будуть коверзувати й козуритися досхочу.
Козурін виявився занудою ще більшою, ніж мої друзі-англійці. Я навіть зрадів: найде коса на камінь! Лейтенантик доскіпувався до кожного, ніби у відділі кадрів. А де, а що, а як? Викладай йому все, розстібай сорочку, знімай підштаники, катай автобіографію, сповідуйся, мов перед попом. Цей не дасть спати на посту! Вимели з московських засіків хіба ж таке добро! Гидко мені було на душі, а тут ще Коляда заходив ходорком перед підполковником, припрошуючи підобідати чи там щось перехопити на ходу.
— Ти б не набридав, Колядо, — сказав я йому недоброзичливо. — Може, товариш підполковник поспішає, а ти зі своїми обідами-переобідами!
— Поспішаю — це точно, але чарку за нове начальство вип’ю з охотою! — заіржав Дурас. — Ти, Сміян, темний чоловік, не знаєш, яке тобі щастя привалило! Не дивись, що лейтенант такий молодий, — за ним он які сили стоять! Тобі й не снилося!
Козурін вдоволено плямкав губами, морщив носик, блимав оченятами, як кіт у сметані. Шибздик та й годі!
В нашій розкішній їдальні, прикрашеній оленячими рогами і кабанячими мордами, Коляда взявся накачувати Дураса і Козуріна коньяком, підполковник залпом бахнув кілька бокалів, кивнув Коляді, щоб той не забув покласти обплетений лозою бутиль в машину, бундючно махнув мені рукою, обійняв за плечі Козуріна і відбув до своїх емпірей, А я лишився з лейтенантом і з Колядою. Компанія, прямо скажемо, — хоч з шапки вбийся!
— Може, покличемо майора Михна? — запропонував я. — і капітана Попова теж годилося б.
— З безпартійними не п-п’ю, — проплямкав Козурін, тягнучи до себе бокал з коньяком. — Так-ких фронтовиків, як т-ти, капітан Сміян, л-люблю й п-поважаю, а всіх ц-цих т-табірників, в-ворож-жий елемент я б с-стріляв!
— Ну-ну, — гмикнув я зневажливо. — Запізнився ти з своїм стрілянням! Стріляти треба було раніше в тих, хто міг дати здачі,— у фашистів. А тепер — молодець проти овець.
— Т-ти мене ще не знаєш, — белькотав Козурін, — але ще взнаєш!..
Він скис після перших двох бокалів, весь заслинився, осоловів, але вперто пив далі, поліз до мене обійматися і навіть цілуватися, вишльопував губами мені над вухом:
— К-капітан, х-хочеш знати п~правду?
— На хрена мені твоя правда! Ти губи витри, а заодно й соплі!
— Ні-ні, ти послухай… Ти послухай, щоб н-не думав… Ти д-ду-маєш, я — гвардія?
— Яка з тебе гвардія? Соплі втри!
— П-правильно! Гвардія — це для маскування. Б-бо я не просто л-лейтенант — я лейтенант держбезпеки. Ч-чув?
— А що це за хреновина?
— Ц-це вище май-йора. Ясно? А т-ти тільки капітан… Так що п-попрошу!..
— Чхати я хотів на твоє липове майорство!
— Не р-раджу, капітан. Рідний мій дядько знаєш де? Не знаєш! Він г-генерал у с-самого Лаврентія Павловича Берії. Ясно? К-комісар держбезпеки… Т-тому просив би…
Він зсунувся з стільця під стіл, я ще додав йому навздогін ногою, тоді покликав Коляду, звелів:
— Прибери й доглянь наше начальство. Ти це вмієш.