Тисячолітній Миколай

Гидко було мені на душі і не хотілося жити. Хто я і що? Бойовий офіцер, переможець, краса і гордість свого народу, чи жалюгідний попихач всіх оцих дурасів і козуріних і самого господа бога?

Козуріна прислали до нас на зламі літа, коли з прирейнської зони, власне, закінчувалася відправка ешелонів. Ми вивезли людей з найбільших збірних пунктів, тепер підчищали простір од Бонна до Дюссельдорфа, знаходили маленькі табори, приховувані англійською адміністрацією або ж просто ніким не помічені, ешелони з Дельбрюка відходили тепер не щодня (і не по три-чотири, як місяць тому), не похапцем, без метушні й сум’яття, а чітко, розмірено, з суто англійським педантизмом ф навіть, сказати б, занудливістю.

Тоді машини знай підвозили наших людей, і все відбувалося за принципом „Давай-давай!“, до вагонів напихалося іноді удвічі більше норми, бо ж їхати недалеко, вже вночі поїзд буде біля Ельби, а там уже радянська зона, вважай, домівка, то хто б тут дбав про якісь норми, зручності, комфорт або порядок. Тепер все обставлялося з суворою урочистістю, що дивним чином поєднувалося з дріб’язковою прискіпливістю.

Вагони завантажувалися репатріантами не всі одразу і не напхом, а по одному, повільно, спокійно і під пильним контролем. Ешелон подавали на рампу з щільно зачиненими вагонами, двері відсувалися тільки в тому вагоні, до якого підходила союзницька комісія, і тільки тоді починалося священнодійство. Репатріант (коли це було подружжя або й ціла родина, то всі вони разом) підходив (без речей) до майора Гарвея і пред’являв свою облікову картку. Картки ці сотворили ще американці, бо до Потсдамської угоди тут була їхня зона і весь облік визволених з концтаборів, цілком закономірно, припав на їхню долю. Треба сказати, що американці прибули на Рейн не з порожніми руками. Якісь адміністративні мудрагелі ще в Штатах вигадали облікові картки для всіх іноземців у визволених районах Німеччини, там же, в Штатах, видрукували їх у мільйонах примірників і привезли сюди разом з боєприпасами, сухим молоком фірми „Гаррісон бразерс“ з Чікаго, яєчним порошком фірми „Уокер енд Меррімейкер“, Кінгс-галетами і свинячою тушонкою і „Тондлабама“ — консервованою картоплею в десяти кілограмових банках. Картки являли собою чотирикутник білого глянцевого картону завбільшки в дві долоні з запитаннями англійською мовою (примусове залучення до атлантичної цивілізації!), запитаннями майже стандартними, нейтрально статичними, за винятком одного-єдиного. Питалося там про речі звичайні: прізвище, ім’я, рік і місце народження (докладно), сімейний стан, освіта і професія — все, як належалось. Не цікавилася американська картка національністю, соціальним походженням, партійністю, байдуже було їй, чи маєте родичів за кордоном і що ви й ваші батьки робили до жовтневої революції і після неї, але зовсім несподівано запитувала про таке, що не могло примаритися радянській людині в найкошмарнішім сні, запитувала обурливо, провокаційно, протизаконно: куди хочете їхати? Коли я вперше побачив цю картку і мені переклали оте запитання, я не те що обурився, а просто озвірів. Яке мали право імперіалісти допитуватися в радянських людей, куди вони хочуть їхати? і взагалі, що це означає: хочу — не хочу? Всі повинні повертатися на батьківщину, їхати додому, до рідної хати — це ж ясно й малій дитині! Спробував би хтось підкинути мені таке провокаційне запитаннячко на фронті! Ну, тут не фронт, війна закінчилася, але ж принципи й ідеали наші не відсунуто кудись до тьоті Моті, вони утвердилися і засяяли в променях Перемоги ще сліпучіше. Тут уже й не обурюватися, не протестувати, не розводити словесної піни, а вихоплювати пістолет і стріляти а цю паскудну картку з її зміїним сичанням, з її кудиканням-закудикуванням! Такий був перший відрух моєї душі, та все ж я стримався, стріляти не став (не прострелиш усіх мільйонів американських карток), а як і личило повноважному представникові радянського командування на території, окупованій американськими військами, заявив офіційний протест підполковнику Сейсу, з яким контактував на той час.