Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
— Вождь і геній? — звернувся він до мене. — Не заперечую. Але майте на увазі, що всі вожді — тирани, а тиран, в свою чергу — це один з різновидів генія. Починаючи з біблейських царів Давида і Соломона. Тому я надаю перевагу деспотизму перед демократією. Коли тиран залізною рукою зосереджує в однім пункті всі державні ресурси для вирішення якоїсь проблеми, то хіба це не геніально? Скажімо, треба блискавично озброїти народ. Демократія розведе безкінечні балачки про неморальність озброєння і вбивства, а тиран, виходячи з потреб моральності вищого порядку, зробить усе, щоб його народ володів зброєю, кращою, ніж вороги: він купить найталановитіших учених, мобілізує найдосконалішу техніку, забезпечить усім необхідним виробництво. Я сформувався як учений в спресованій атмосфері тоталітарної системи і в розрідженому повітрі демократій задихнуся. Тому коли мене запрошує Рузвельт (пробачте: Трумен) або Черчілль, я відмовляюся. Я надав би перевагу навіть Франко або Салазару, коли б знав, що на Піренейському півострові знайдеться бодай одна путяща лабораторія.
— А коли б Сталін? — бовкнув я. — У нас не те що лабораторії, цілі інститути до ваших послуг! Радянська наука — найпередовіша в світі! Під сонцем Сталінської Конституції все досягло небувалого розквіту.
Васильєв ретельно переклав про сонце і розквіт і, поки німець між двома черговими сигаретами і кількома, сказати б, позачерговими чарками коньяку перемелював у своєму арійському мозку цю мою не зовсім звичайну пропозицію, тихо спитав мене:
— У вас є відповідні повноваження?
— Які в чорта повноваження! — пирхнув я. — Куй залізо, поки гаряче!
Але німець не дуже кувався! Він сидів ні тпру, ні ну, коньяк на нього, виходить, зовсім не діяв, герр Шмідт тільки брався червоними плямами, пітнів і соловів, а своєї тевтонської впертості не втрачав аніскілечки. Єдина згода, якою я заручився від нього (точніше й не я, а Попов), — це те, що герр Шмідт не заперечує, щоб ми по змозі помагали йому продуктами, з якими в Німеччині, панове офіцери це прекрасно бачать, вельми сутужно. Ну, а коли ще буде й бонне-кофе для фрау Шмідт, то це вже щось надзвичайне!
Бачили типа: ти вози йому харчі, а для його маслакуватої фрау дорогоцінні кавові боби, а він тут сидітиме, слухатиме древньогрецьку музику своєї фрау і в ус не дутиме!
Коли я розповів про все майору Йоткову, він посвистів чи то насмішкувато, чи то безнадійно, тоді підморгнув у бік Васильєва:
— Це він штовхнув тебе на цю інтелігентщину — розшаркуватися перед фашистським конструктором?
— Та ні. Капітан Васильєв якраз стримував мене. Я сам подумав: коли цей Шмідт не клюнув на союзницькі обіцянки-цяцянки, то чом би не спробувати нам з нашим авторитетом і з авторитетом нашого вождя?
— Одразу видно, що ти не розвідник, — зітхнув Йотков. — Уяви собі, що я, перш ніж брати „язика“ в тилу фашистських позицій, став би розпитувати його, чи хоче він стати цим „язиком“ і відмарширувати разом з моїми хлопцями в розташування наших військ? Привів би я хоч одного „язика“ за всю війну? А я привів їх двадцять три, і були там не тільки солдати і єфрейтори, а й лейтенанти, майори, навіть один генерал, щоправда, скверненький, не стройовий, а інтендантський, та все ж генерал. Тепер тобі сам дається в руки вчений фашистський генералюга, а ти починаєш розводити мерихлюндію: бажаєте — не бажаєте, ми вас просим, бітте-дрітте! Та його треба хапати, поки теплий, і, як кота в мішку, мерщій в нашу зону, а там хай розбираються!
— Стривай, Йотков, — наставив я на майора свою широку долоню. — Ти ловив, хапав, цурпелив, це ти вмієш, не заперечую, хвала і слава! А я тільки стріляв і стріляли в мене. Здається мені: стрілянина втихла. Хіба тільки стрілянина? Невже й сьогодні треба ловити, хапати, цурпелити?
Йотков засвистів насмішкувато й безнадійно:
— Не треба тебе було залишати з Васильєвим! Він може обінтелігентити чоловіка за годину, а ви ж були разом цілий день! Послухай мене, Сміяне, ще раз: треба було цього німця хапати, поки теплий, і везти в нашу зону! А тепер що? Тепер я повинен доповісти про все нашим дідам. Що ти наобіцяв тому високолобому?
Я перелічив на пальцях:
— Запрошення від самого товариша Сталіна. Всі умови для наукової роботи. Науковий інститут в Москві. За Ельбою, на першому ж аеродромі, Шмідта ждатиме літак, який одвезе його до нашої столиці.
— Наобіцяв ти більше за Михайла Івановича Калініна, — посміявся Йотков, — але, думаю, нашому начальству тепер відступати нікуди, припер ти його до стінки. Хто ж то знає: може, так і треба було діяти і, може, ти справді одержиш „дідуся“ за цю операцію. Я б так не зумів. Цап-царап цьому фашистові — це б я провів на найвищому рівні. Схопити його, як військового злочинця, — за це я обома руками. Але самому гризти чорні сухарі, а вчорашньому вбивці обіцяти солодкий пряник, — від такого мене увільніть, не той характер.