Тисячолітній Миколай

Отже Попова я не остерігався. Він стояв між мною і Сейсом, затуляючи маленького підполковника своєю масивною постаттю, та я не дуже й додивлявся до американця, мене цікавив у цю хвилину тільки цей нащадок донських козаків. Жодна жилочка не здригнулася на обличчі Попова при появі цибатого Шмідта в натовпі репатріантів, мабуть, довге сидіння в таборі для інтернованих притупило його почуття і позбавило звичайної людської вразливості, тому він, здається, не помітив ні занадто блідих лиць німецького подружжя, ні вишуканої простоти їхнього одягу. Та коли слідом за Шмідтом спеціально визначені нами хлопці понесли їхнє майно, навіть незворушний Попов по-слонячому затупцював між мною і Сейсом і крізь зуби вилаявся на незбагненній канадсько-російсько-козацькій мовній суміші, якої б не розплутали ніякі найперевченіші лінгвісти. Було там про бога-мать, і про Марусю-гоп, і про щось заокеанське, чого я при своїй офіцерській недовченості зрозуміти, ясна річ, не міг, але цілком виразно відчув, що в даному випадку навряд чи доречна така мовна суміш, тут потрібен чистий словесний продукт фронтового взірця, коли суб’єкт і об’єкт матюка точно визначений, і кожен матюк лягає в ціль, мов куля досвідченого снайпера. Здавалося, все ми передбачили з герром Шмідтом-Кузнецовим, та зовсім полишили за увагою його арійські звички і юберменшівське хамство. Бирку з прізвищем Кузнецова він за стрічку свого капелюха втулив, але в душі лишився все-таки Шмідтом, ішов собі, руки в брюки, його фрау дибала за ним (німецька жінка не пхається поперед свого чоловіка!), теліпаючи легенькою лакованою торбинкою, а майно їхнє цурпелила „чорна кістка“, раби-переможці, нижча раса, яка тільки й здатна до отакого прислужництва. Майно було таке: три велетенські кофри (по два чоловіка на кожен), тоді з півдюжини валіз і пакунків, далі, мабуть, цитра фрау Шмідт у дерев’яному футлярі, поцяцькованому перламутром і мідними бляшками, а тоді — щось ніби інструменти для цілого симфонічного оркестру, футляри й футлярчики, скрипки й контрабаси, флейти і валторни, пищалки й тромбони. Ми з Поповим здогадалися, що герр Шмідт тягне за собою не кларнети і фаготи, а свої дорогоцінні рукописи, але що можуть подумати американці? і що взагалі скажуть вони про цього підозрілого типа, який на відміну од усіх не тримається за своє майно, як чорт за грішну душу, а тупає, ніби прибув сюди для променаду? У нас при нашій революційній пильності перший-ліпший сержант одразу б ухопив такого діяча за шкірку і поцікавився, чим займалися його батьки до сімнадцятого року. А що буде тут?