Тисячолітній Миколай

— Я цьому Гарвею дав сьогодні! Ну, дав!

Коляда покивував кобилячою головою, мовляв, точно, дав сьогодні Гарвею наш товариш лейтенант, одноосібно й персонально. Підтакувач, таку його мать!

Перекладач Попов ніколи не підтакував. Виявляти презирства до хвалька Козуріна, щоправда, не наважувався, зате Коляду зневажав одверто і, сказати б, перманентно.

Бо Попов знав, що коли хто й збивав роги з майор Гарвея, то це ми з ним у перші дні й тижні відправки ешелонів з Дельбрюка.

Попов щоразу наполягав, щоб ми брали престижну машину, тому їхали ми моїм чорним шестициліндровим „вандерером“, з червоними зірками на лискучих боках і з червоним прапорцем на радіаторі, Державний прапор на машині, звичайно, належав не просто до надмірностей, майже до державного злочину, бо таке право належалося тільки послові або главі держави. Але мій водій, старший сержант Анатолій Геворкян, красивий і могутній, як Давид Сасунський, не хотів і слухати про якісь там права і до прапорця додав ще зірки на передніх дверцятах. „Хто переможці? — кричав він. — Може, то не ми переможці?“ Від Бергіш-Гладбаха до Дельбрюка треба було їхати прямою широкою вулицею, обставленою віллами, ресторанами, фотосалонами, перукарнями, магазинчиками, правобіч, у глибині негустого парку стояв там червоний цегляний палацик, зайнятий майором Гарвеєм і його штабом, але ми ніколи не заїздили за майором, не чекали його, бо кожен добирався до Дельбрюка самостійно і в зручний для нього час. Далі ми звертали праворуч і проїздили повз величезний табір есесівців, розташований у колишніх казармах мотострілецької дивізії. Есесівців там було двадцять чи й усі тридцять тисяч, їх охороняв англійський батальйон, а до цього тут уже побували французький і американський батальйони, але французи втрималися лише місяць, бо німецькі дівчата примудрилися переполовинити батальйон, нагородивши палких французів підступним даром богині Венери, американці виявилися стійкішими, володіючи необмеженими запасами таблеток червоного стрептоциду й порошка ДДТ, який убивав усе живе й мертве, але після Потсдаму, коли сюди прийшли англійські війська, вони залюбки віддали своїм англо-саксонським побратимам оце ненависне, розкричане, заволохатіле (чомусь усі ці голубоокі арійці зненацька обросли чорними густими бородами, і блондинів між ними наче й не бувало) ройовисько, можливо, найтяжчих військових злочинців усіх часів. Англійський батальйон ніс службу взірцево, чари німецьких красунь виявилися безсилими перед твердокам’яними британцями, жодному з яких і в голову б не прийшло підморгнути незнайомій дівчині, сказати їй слово або ж — сохрани й помилуй! — запросити до танцю, коли тебе ніхто їй не відрекомендував! А хто відрекомендує?