Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
— А що від Дураса? — поспитав я.
— Дурас заліг у сплячку і смокче лапу, — засміявся Йотков, — спробував був накапати на тебе полковнику Воронову, але той порадив йому спати спокійно і дотримуватися гігієни. З перемогою, капітане Сміян!
Мені від тої перемоги було мало радості. Ешелони йшли тепер по кілька за день, „студебеккери“ звозили до Дельбркжа людей з усієї Рейнської рівнини — від Бонна до Дюссельдорфа, — в нашому Оссендорфі вже лишалося дві чи три тисячі, мені вже треба було передислоковуватися з своїм невеличким штабом до Бергіш-Гладбаху, а я все відкладав, відтягував, бо не міг повезти туди Оксану тільки для того, щоб за кілька днів садовити до „телятника“, це було б просто знущанням, ми хотіли розлучитися там, де зустрілися, підсвідомо сподіваючись, що та радість нашої першої ночі здолає тяжку мить розставання. Я не виконав наказу підполковника Дураса і не відправив Оксани ні першим, ні десятим ешелоном, та однаково ж не міг захистити її і себе від холодної чужої волі і майже з жахом ждав того дня, який буде для нас останнім. Це було на світанні, це було на розстанні… О, мій улюблений поете, нащо писали ви ці гіркі рядки? Хіба не знали ви, що все написане збувається?
Останню ніч ми з Оксаною не спали, розгублено тулилися одне до одного в тривозі, відчували, як вповзає між нас темний страх, і не могли його відігнати.
— Їду до мами, а самій страшно, — шепотіла Оксана, — ось ніби було, було сонце, а тоді ніч і ніякого просвітку…
Я мовчки гладив її волосся, не знав, що казати, як заспокоїти.
— Ти яку пісню найдужче любив, ще як був удома? — неспо дівано спитала Оксана.
Я розгубився:
— Ну, не знаю. Може, оту, що попереду Дорошенко…
— А я пісню про Бондарівну. Ще малою не могла без сліз чути, як ото — Ой повели Бондарівну помежи крамниці, прицілився пан Каньовський з срібної рушниці… Мені здавалося, ніби то все про мене — і червонії стрічки, і кривавії річки, і в сирій землі гнити… і як же я тоді плакала від цієї пісні! А тоді вийшло, що я теж — мов Бондарівна, і довкола самі пани Каньовські, тільки рушниці вже не срібні, а залізні, чорні, страшні…
Я мовчки гладив Оксану, обіймав, хотів заспокоїти її своєю силою, а страх стояв між нами темний, холодний і невідступний.
Не було мені радості ні від усвідомлення добре виконаного обов’язку, ні від розкішних вілл у Бергіш-Гладбаху, куди ми невдовзі переселилися, ні від уважливості союзників, які вирішили переділити між собою зони окупації і тепер Рейнську область американці віддавали англійцям, підполковник Сейс переїздив до Франкфур-та-на-Майні, а тут з’явився британський майор Гарвей із старшим лейтенантом Робінсоном і перекладачем доктором Томбергом. Мені все було байдуже після того, як поїхала Оксана, хоч, правду кажучи, британська трійця — Гарвей, Робінсон і Томберг — не полишила б байдужим навіть мертвого. Після безмежно демократичних американців з їхнім рузвельтівським культом свободи нові господарі прикро вражали своєю прискіпливістю, дріб’язковістю і, сказати б, неймовірною занудливістю. Зануди є скрізь, їх упізнаєш уже здалеку, тільки глянувши, але ці належали до якоїсь зовсім незнаної породи, тут головну роль грала не зовнішність, а сама душевна сутність, переконання, нутро.
Зовні це були абсолютно чужі між собою люди. Квадратний, червонолиций, крикливий майор Гарвей, стрункий білявий красень Робінсон з аристократичними манерами і здохлякуватий, мов колгоспний кінь в тридцять третьому році, доктор Томберг, — нагадували мені, селянському синові, химерну комбінацію з двох буряків — червоного столового та цукрового і сухого будяка. Та це зовні. Коли ж бралися за якусь справу, то згризалися в неї з однаковою настирливістю і вибудовували довкола найпростішої проблеми такі бюрократичні загорожі, хоч бийся головою об стіну.
Гарвей поселився поблизу від нас у Дельбрюку, зайняв там великий особняк з червоної цегли, всередині — щось чи то палацик, чи якийсь музей. Кожен свій крок він обставляв такими церемоніями, ніби був мало не англійським королем, і Попов аж сичав од зневаги й ненависті до цього Томмі. Я заспокоював його: „Згадай казку про колобка, Попов. Я від баби втік, я від діда втік, я й од тебе втечу!.. Заткнемо за пояс і цього майора“.