Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
Наступного разу майор звернув увагу, що дехто з репатріантів везе з собою занадто багато речей.
— Це мародьорство! — хрипів він. — Я не дозволю.
Довелося нагадати про союзницькі домовленості. Кожен з гітлерівських в’язнів міг вивезти з собою хоч і пів-Німеччини, бо ж однаково рабство й неволю нічим не відшкодуєш. Скінчилося тим, що солдати майора Гарвея самі помагали нашим людям завантажитися.
Тоді майор вчепився в процедуру контролювання. Хто від’їздить і чи хоче від’їздити, чи немає тут чиєїсь злої волі. Знов дні й тижні „обламування ріг“, у якому Попов був моїм вірним помічником, хоч майор Гарвей готовий був роздерти його на шматки. Тільки подумати: канадський капітан спільником у капітана радянського проти майора військ його величності короля Великобританії.
Козурін користався плодами чужої праці. Він приїздив після відправки чергового ешелону, хвалькувато копилив губи:
— У мене комар носа не підточить! Я все організував ідеально! Майор Гарвей у мене ось де!
Я мовчав. Хай тішиться! Однаково ж його вже не переробиш. Скільки вже бачив я отаких, що приходять на готовеньке, та й ще, мабуть, побачу. А що душу свою рвав з цим розпроклятим Гарвеєм, то це ж не для чогось, а тільки для важливої справи.
Мене Козурін ганяв по всіх усюдах, щоб ніде не загубився щонайменший табір, щоб англійці не приховали від нас нічого, жодної людини, жодної душі. Такий наказ Берліна і самої Москви. Що ж, наказ то й наказ, я чоловік військовий, звик виконувати, надто що тут виконання поєднувалося хіба ж з такою приємністю: мандрами по чепурних прирейнських містечках, під тихим сонцем, під теплими повільними дощами, без особливих пригод, відходячи душею від жорстоких днів війни, від хижого реготу смерті і клекоту крові.
Та тут приїхав з Ізерлону майор Йотков і поклав край моїм сентиментальним мандрам.
— Є нове діло, — сказав майор. — Наказ полковника Воронова.
— Мені?
— Тобі.
— А Козурін?
— Хай витанцьовує краков’як з Гарвеєм.
— Краков’як, на жаль, доводиться вигецувати мені.
— Вважай, що матимеш ще один танець. Не знаю, як він тут зветься. Тепер з німцями.
— Не зрозумів.
— Місцева влада. Союзнички вже заграють з німцями. Відродили в Кельні магістрат, знайшли довоєнного обербургомістра.
— Не чув.
— Не біда. Розвідаєш, увійдеш в контакт. Справа надзвичайної ваги. Зацікавлена Москва. Знайти могили наших людей, які тут загинули, і встановити на них пам’ятники. З усією урочистістю, ну, і все таке інше. Сам розумієш. Маєш якесь уявлення?
— Та вже маю. Сама тільки Кельнська яма чого варта? А ще: есесівське стрільбище Ван, Еренфельд, Браувайлер, Мюльгайм, Бенсберг. Не знати, кого тут більше — живих чи мертвих.
— Виходить, ти в курсі.
— Але майже всі загиблі — це наші полонені,— нагадав я.
— Якась проблема?
— А наказ 270 від 16 серпня 1941 року, підписаний Сталіном і членами Ставки? Вважати порушниками присяги, зрадниками батьківщини. Як же тепер — пам’ятники?
— З тобою вчорашні полонені офіцери працюють?
— Живі можуть слугувати. А мертві?
— А про мертвих, виходить, подбав тепер товариш Сталін і передав наказ і для наших дурних голів. Дійшло?
В мене таки була дурна голова. На війні відучуєшся мислити, навіть коли вмів це робити в мирний час. А коли не вмів, не встиг ще навчитися, коли мозок твій, мов зелене яблуко, яке може зарум’янитися тільки з того боку, звідки світить на нього сонце? А для таких, як я, сонцем був товариш Сталін, його накази, веління, слова і заклики. Вважати всх полонених зрадниками — так і зробимо. Розстрілювати кожного, хто бодай зворухнувся на своїй бойовій позиції,— розстріляємо. Вперед на Захід? Вперед. Дайош Берлін? Дайош. Сказав би товариш Сталін: дайош берег Атлантики! — ми б дійшли й до океану. Як казав наш класик: дух, що тіло рве до бою.
Відтоді, як мене призвано до армії, я завжди був людиною для наказів. Погано це чи добре? Не знаю. Але знаю тільки те, що завжди в усьому повинен бути порядок. Армія оберігає найбільший порядок на землі. Найбільший і найвищий. Тому цілком виправдана безмірна зневага військових до всіх цивільних. Коли ж солдат потрапляє у полон, то він перестає бути військовою людиною і неминуче переходить у зневажувану категорію людей нижчого сорту. Ось чому сталінський наказ номер 270 у серпні сорок першого року ми сприйняли як боже одкровення, як велике пояснення наших невдач на фронтах, наших поразок і катастроф. Винні не ми, винні зрадники. Таке просте і мудре пояснення. А товариш Сталін завжди був для нас простий і мудрий.