Порожня труна
- Автор: Сувестр Пьер, Аллен Марсель
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «ВСЕСВІТ»
- Переводчик: Петро Таращук
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Порожня труна». Краткое содержание книги:
Французи П’єр Сувестр (1874–1914) і Марсель Аллен (1885–1969), юристи за фахом і журналісти за покликанням, написали понад тридцять романів про створеного їхньою фантазією невловимого злочинця Фантомаса. Всі вони логічно пов'язані між собою. Сюжетні лінії переходять з одного роману в інший, як і головні герої — Фантомас, його переслідувачі поліцейський інспектор Жюв, журналіст Фандор, його наречена Елен. Деякі другорядні персонажі з одного роману, з'являючись в іншому, виходять на перший план. Події переносяться з Франції до Голландії, Англії, Німеччини, Америки, вони охоплюють увесь світ. Найпрестижніша клініка, паризька біржа, аристократичний клуб, двір королеви Голландії, вельможні родини, Французький монетний двір, паризьке й лондонське дно суспільства, дворянські замки і селянські ферми, паризьке підземелля і президентський палац — усе це арена зухвалих і жахливих злочинів Фантомаса, який прибирає подобу фінансиста, санітара, аристократа, слуги чи просто волоцюги. Авторський вимисел накладається на сучасні авторам події, в них згадуються реальні особи, через що неймовірні пригоди виглядають дуже правдоподібними. Все це в поєднанні з напруженими й динамічними сюжетами й стало причиною надзвичайної популярності романів про «Генія злочину».
Перший із серії цих романів, який так і називався «Фантомас», вийшов у світ 1911 року і мав шалений успіх. Видавці вимагали продовження й автори поставили літературний процес на потік. Протягом кількох років вони щомісяця випускали детектив на двісті сторінок. Крикливі назви зразу привернули увагу читачів, ними захоплювалися представники всіх верств, популярність поширилася по всьому світі, їх перекладали багатьма мовами.
Роман «Порожня труна» було написано в 1913 році. Він є продовженням попереднього; деякі події, описані в ньому, одержують своє завершення, інші — виринатимуть у наступних. Жорстокий, підступний, невблаганний «Геній зла» заради грошей готовий на все. Йому протистоять інспектор Жюв і його друг Фандор. Боротьба йде не на життя, а на смерть, але в останню мить, коли, здається, хтось із них уже приречений, непередбачений випадок рятує його. Вони залишаються живими, щоб продовжити своє суперництво на сторінках наступного роману.
Фантомас одразу стрепенувся. В руці його зблиснув ніж, погрозливо спрямований на волоцюгу; проте сам навіть кроку не зробив.
— Замовкни! — гарикнув Фантомас, від чого переляканий Бедо сахнувся в куток. — Замовкни, ти навіть збагнути не можеш, що верзеш… Порішити дитину!.. Справді, досі йшлося про вбивство дитини. Але те було доцільно, коли б спадкоємцем став його батько… Але Дроп уже мертвий, і якщо загине і дитина, статки успадкують якісь далекі родичі. Тоді треба буде вигадувати нові ходи. — І вже тихіше додав: — Ні, вбивати дитину тепер не слід. Та він просто щасливий, що ми згаяли кілька хвилин. Хай йому біс, тепер ця дитина багата, тобто стане багатою, коли виросте. — Помовчавши хвилю, Фантомас завершив: — А хто згодом принесе вам купу грошей, того не вбивають. — Злочинець зареготав і, сховавши ножа, зміряв поглядом Бедо. — Якби ти був не такий дурноверхий і ниций, — прорік раптом Фантомас, — я б тобі навіть < зробив щедрий дарунок.
— Який? — вихопилося в спантеличеного Бедо, що не розумів такого простого Фантомасового задуму. — Що ви маєте на увазі?
— Я хочу випробувати тебе, — повільно проказав Король злочинів, — і обдарувати, як я оце прохопився. Але шануйся. Якщо послухаєш мене, то через кілька днів можеш казково розбагатіти. — І глузливо, навіть іще цинічніше, ніж коли замірявся на вбивство, Фантомас тицьнув пальцем на дитину, що від жаху зомліла на стільці. — Бедо, ось твій син!
— Мій син?.. — здригнувся Бедо. — Ні, тільки не це!
Фантомас відбив йому будь-яку охоту заперечувати, мовивши з притиском:
— Ось твій син, Бедо! І невдовзі ми з тобою успадкуємо величезні статки.
Тепер Бедо все второпав. Він збагнув, що Фантомас поклав на нього страхітливе доручення. Зрозумів, що Фантомас не знічев'я доручив йому дитину, а щоб він видавав її за свого сина. І ошелешений Бедо, прагнучи відразу увійти в роль, незграбно взяв Убера на руки.
— Люлі, хлопчику, люлі, — заспівав він нещиро, а тоді, мовби який клунок, кинув дитину на злиденне дерев'яне ліжко. — Поза тим, гадаю, мені можна буде давати йому часом прочухана? — спитав він.
Фантомас стенув плечима, і Бедо виснував:
— Чого доброго, з цим малим я ще скидатимусь на порядного буржуа!
Отож малого Убера, сина безталанної Амелі Дроп, що втрапив до рук мерзенних злочинців, чекало страшне майбутнє.
XXVII
ЖІНОЧІ РЕВНОЩІ
— Це хто так співає? — спитала Дельфіна Фаржо, вражено дивлячись на стару Фелісіте. Та за звичкою, щоб розворушити Дельфіну й навіяти веселіші думки, наспівувала її улюблену пісеньку.
Обидві жінки знову перебували в кімнатці Дельфіни в квартирі професора Поля Дропа, яку він виділив для хворої. Займався сірий, похмурий світанок, мрячило, і Дельфіна, лежачи в ліжку, підсунутим до самого вікна, сумовито дивилася на округлі крони дерев, що, мов овеча отара, збігали авеню Мадрід до Булонського лісу.
Дельфіна Фаржо була ніби здивована. А що Фелісіте й далі мугикала ту пісеньку, то божевільна урвала її нетерплячим порухом руки.
— Господи, терпцю вже немає, — мовила вона. — Весь час співаєш одне й те саме. Навіщо мені ця дитяча пісенька?
Фелісіте обернулася до хворої:
— А для того, бідолашко, що ти не любиш інших пісень. І розважити тебе можна тільки цією колисанкою…
Дельфіна сердито попросила її:
— Будь ласка, помовч. Сьогодні вона мене дратує.
Дельфіна поринула в глибоку задуму, і Фелісіте не важилася порушити її. Минув майже тиждень від тієї страшної трагедії, коли загинув професор Поль Дроп. Мало не позбулася життя й бідолашна Елен, яку останньої миті врятував Фандор. Медсестри тоді швидко відвезли Дельфіну до покоїв, які професор для неї наймав, так її люблячи, що до останньої краплі віддав їй свою кров. Після тієї операції Дельфіна була в тяжкому, майже непритомному стані. Лікар, що оглядав її, сказав, що тілесно вона одужає швидко. А от розумово, — не певен. Коли щиро, то боїться, що тут уже нічим не зарадиш.
Уже два дні, як Дельфіна пополудні вставала з ліжка. Решту часу вона і лежала — більше з обережності, ніж тому, що цього справді потребувала. Вона потроху оживала, і на її бліді, знекровлені щоки повертався рум'янець.
Якось Фелісіте, помітивши, що Дельфіна надто задумана, озвалася:
— Дельфіно, може, тобі дати твою ляльку?