Порожня труна
- Автор: Сувестр Пьер, Аллен Марсель
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «ВСЕСВІТ»
- Переводчик: Петро Таращук
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Порожня труна». Краткое содержание книги:
Французи П’єр Сувестр (1874–1914) і Марсель Аллен (1885–1969), юристи за фахом і журналісти за покликанням, написали понад тридцять романів про створеного їхньою фантазією невловимого злочинця Фантомаса. Всі вони логічно пов'язані між собою. Сюжетні лінії переходять з одного роману в інший, як і головні герої — Фантомас, його переслідувачі поліцейський інспектор Жюв, журналіст Фандор, його наречена Елен. Деякі другорядні персонажі з одного роману, з'являючись в іншому, виходять на перший план. Події переносяться з Франції до Голландії, Англії, Німеччини, Америки, вони охоплюють увесь світ. Найпрестижніша клініка, паризька біржа, аристократичний клуб, двір королеви Голландії, вельможні родини, Французький монетний двір, паризьке й лондонське дно суспільства, дворянські замки і селянські ферми, паризьке підземелля і президентський палац — усе це арена зухвалих і жахливих злочинів Фантомаса, який прибирає подобу фінансиста, санітара, аристократа, слуги чи просто волоцюги. Авторський вимисел накладається на сучасні авторам події, в них згадуються реальні особи, через що неймовірні пригоди виглядають дуже правдоподібними. Все це в поєднанні з напруженими й динамічними сюжетами й стало причиною надзвичайної популярності романів про «Генія злочину».
Перший із серії цих романів, який так і називався «Фантомас», вийшов у світ 1911 року і мав шалений успіх. Видавці вимагали продовження й автори поставили літературний процес на потік. Протягом кількох років вони щомісяця випускали детектив на двісті сторінок. Крикливі назви зразу привернули увагу читачів, ними захоплювалися представники всіх верств, популярність поширилася по всьому світі, їх перекладали багатьма мовами.
Роман «Порожня труна» було написано в 1913 році. Він є продовженням попереднього; деякі події, описані в ньому, одержують своє завершення, інші — виринатимуть у наступних. Жорстокий, підступний, невблаганний «Геній зла» заради грошей готовий на все. Йому протистоять інспектор Жюв і його друг Фандор. Боротьба йде не на життя, а на смерть, але в останню мить, коли, здається, хтось із них уже приречений, непередбачений випадок рятує його. Вони залишаються живими, щоб продовжити своє суперництво на сторінках наступного роману.
Дельфіна Фаржо вже збігла сходами і, йдучи коридором, що вів до парку клініки, зустріла Данієль. Вона приязно кивнула їй головою.
— Піду, — мовила лагідно, — трохи погуляю в парку.
«Бідолашна, — співчутливо глянула на неї старша медсестра. — Зараз вона така щаслива, така погідна. Як їй сказати, що незабаром її попросять з клініки?»
І Данієль спробувала заговорити про це.
— Ви вже здорові, цілком здорові… Я рада і водночас мені сумно.
— Чому? — не зрозуміла Дельфіна.
— Тому, що ви покинете нас і заживете колишнім життям… Адже це дім недужих, здорових тут не тримають.
Дельфіна затремтіла, бо про таке вона не подумала. Але приховала неспокій і неквапом сказала:
— У мене ні родичів, ні родини, ні тим паче грошей — що ж мені діяти? — А тоді спитала: — Мадемуазель Данієль, чи не можна знайти мені якоїсь роботи в клініці? Це було б найкраще.
Данієль непевно махнула рукою:
— Здається, це буде нелегко: адже ви зовсім не знаєте нашої роботи… Та все ж замовлю за вас слівце.
Данієль пішла. Дельфіна дивилася їй услід і, стиснувши кулаки, сердито забурмотіла:
— Покинута… Всіма покинута. Та якби нічого не сталося, я була б щасливою і коханою, сама любила б… Мала б такого красеня, як професор Дроп, що нестямно любив мене, мов чоловік, мов коханець. — До горла їй підкотився колючий клубок. — А тепер його нема… Він помер задля мене… Помер через мене…
Молода жінка підійшла до одного з корпусів, де лежали хворі. Западали сутінки, в палатах запалювали світло, тож знадвору добре було видно все, що робиться всередині. Дельфіна зупинилася перед прочиненим вікном, чуючи й бачачи все, тоді як її саму ніхто не бачив.
У палаті на вузькій канапі, ніжно пригорнувшись одне до одного, сиділи й розмовляли молодий іще чоловік і дівчина. Дельфіна мимоволі відсахнулася.
— Вони!.. Вони!.. Це вони, — бурмотіла вона.
То були Елен і Фандор. Дівчина потроху одужувала, та й Фандор майже оклигав. Закохані звіряли одне одному майбутні плани, клялись і присягались у вічній любові.
— Елен, — казав Фандор, — я гадаю, що наші муки вже скінчилися… Трагічні хвилини промайнули, немов страшний сон. Ті жахливі нещастя, через які ми пройшли, поєднали нас навіки і наше кохання не згасне.
— Ох, Фандоре! — зітхнула Елен. — Я страждала, як і ви, але тепер забуду все, бо переді мною безмежне щастя. Жити з вами, Фандоре, бути біля вас, відчувати ваше кохання, — моє найпалкіше бажання, відколи я вас побачила. Раніше мені здавалося, що це нездійсненно, але тепер це все не за горами.
Вони палко поцілувались.
— Боюся, — проказала Елен, — боюся за наше щастя й часом думаю, що нас чекає попереду.
— А ти не думай, — заспокоїв її журналіст. — Я ж біля тебе, щоб кохати й захищати. І якщо коли-небудь знову постане на нашій дорозі Фантомас, то це йому так не минеться. Будь певна, Елен, тепер, коли ми разом, я буду куди сміливіший.
У двері тихо постукали — ввійшла мадемуазель Данієль.
— Перепрошую, — всміхнулася вона закоханим, — що заважаю, проте не надуживайте побаченням. Не забувайте, що мадемуазель Елен тільки одужує. Пане Фандор, я мушу вивести вас, Ідіть до себе, нехай дівчина відпочине. — І додала, щоб утішити: — Завтра ще буде день і ви знову побачитесь.
Фандор поцілував простягнуту Елен руку і подався до сусіднього корпусу, де лежав у палаті зі старим паралітиком, який з ранку до вечора незворушно пихкав люлькою.
Дельфіна Фаржо заціпеніло дивилася знадвору на все те, хвилювання забивало їй дух.
— Елен і Фандор! — пробурмотіла вона. — Отже, вони кохають одне одного… І не приховують цього… Вони щасливі!
Безталанна жінка знала Елен і Фандора й раніше. Вона зустрічалася з ними під час своїх трагічних пригод. Дарма що пов'язана з Фантомасом, вона не раз бачила Фандора й чула від нього про Елен. Тепер закохані викликали в пам'яті Дельфіни зовсім не втішні згадки про колишнє безладне життя. Та й Дельфіна, відколи почалися її злигодні, вбачала в Елен суперницю. Коли ще Дельфіна була закохана в іспанського інфанта, то дізналася, що Елен, хоч і не прагнула цього, здобула його прихильність, і той відтоді уникав Дельфіну. Та страшенно лютилась і не могла простити цього Елен. Проте згодом те забулося: адже коли Фантомас живцем поховав її, вона збожеволіла від жаху.