Порожня труна
- Автор: Сувестр Пьер, Аллен Марсель
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «ВСЕСВІТ»
- Переводчик: Петро Таращук
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Порожня труна». Краткое содержание книги:
Французи П’єр Сувестр (1874–1914) і Марсель Аллен (1885–1969), юристи за фахом і журналісти за покликанням, написали понад тридцять романів про створеного їхньою фантазією невловимого злочинця Фантомаса. Всі вони логічно пов'язані між собою. Сюжетні лінії переходять з одного роману в інший, як і головні герої — Фантомас, його переслідувачі поліцейський інспектор Жюв, журналіст Фандор, його наречена Елен. Деякі другорядні персонажі з одного роману, з'являючись в іншому, виходять на перший план. Події переносяться з Франції до Голландії, Англії, Німеччини, Америки, вони охоплюють увесь світ. Найпрестижніша клініка, паризька біржа, аристократичний клуб, двір королеви Голландії, вельможні родини, Французький монетний двір, паризьке й лондонське дно суспільства, дворянські замки і селянські ферми, паризьке підземелля і президентський палац — усе це арена зухвалих і жахливих злочинів Фантомаса, який прибирає подобу фінансиста, санітара, аристократа, слуги чи просто волоцюги. Авторський вимисел накладається на сучасні авторам події, в них згадуються реальні особи, через що неймовірні пригоди виглядають дуже правдоподібними. Все це в поєднанні з напруженими й динамічними сюжетами й стало причиною надзвичайної популярності романів про «Генія злочину».
Перший із серії цих романів, який так і називався «Фантомас», вийшов у світ 1911 року і мав шалений успіх. Видавці вимагали продовження й автори поставили літературний процес на потік. Протягом кількох років вони щомісяця випускали детектив на двісті сторінок. Крикливі назви зразу привернули увагу читачів, ними захоплювалися представники всіх верств, популярність поширилася по всьому світі, їх перекладали багатьма мовами.
Роман «Порожня труна» було написано в 1913 році. Він є продовженням попереднього; деякі події, описані в ньому, одержують своє завершення, інші — виринатимуть у наступних. Жорстокий, підступний, невблаганний «Геній зла» заради грошей готовий на все. Йому протистоять інспектор Жюв і його друг Фандор. Боротьба йде не на життя, а на смерть, але в останню мить, коли, здається, хтось із них уже приречений, непередбачений випадок рятує його. Вони залишаються живими, щоб продовжити своє суперництво на сторінках наступного роману.
— Слухай, — мовив він. — Втаємничу тебе в свій задум. Тоді ти краще орієнтуватимешся. Отож слухай, Бедо.
Неквапом ідучи між перехожими, мов звичайні собі робітники, Фантомас і його поплічник виробили нелюдський задум.
— Коли я познайомився з Дропом, — пояснював Фантомас, — я думав тільки, як пристосувати його клініку для дещо незвичної роботи: обернути лікарню на трупарню… Мені здавалося, що розрахунок слушний і що пацієнтів не бракуватиме в чудовій клініці, де люб'язний хірург позбавляє життя остогидлих жінок, осоружних чоловіків. Родичів із чималим спадком. Отже, в поміч собі я вибрав Дропа й побачив, що він не все схвалює. Я хотів купити цього чоловіка, але він затявся…
— Чому? — вражено запитав Бедо.
— Бо він чесна людина, — презирливо скривився Фантомас. — Я з ним ніколи не міг поговорити про справи до пуття. Рано чи пізно він би мене зрадив. Тож я вирішив не дуже покладатися на нього… Чи, радше, не в усьому.
— А в чому? — спитав Бедо.
Обличчя Володаря жаху ворухнула усмішка.
— Все дуже просто, — пояснив він. — Слухай уважно. Дроп одружений з багатою жінкою, він мій компаньйон. Учора я порішив жінку, Амелі Дроп. Тобто її статки перейшли…
— Її чоловікові, — здогадався Бедо.
— Ні, — заперечив Фантомас. — Її синові, малому Уберові, до якого я приставив тебе сторожем і до якого оце йдемо. — Бедо не зрозумів, і Фантомас пояснив: — Якщо мати померла, її спадкоємцем стає дитина. А коли й дитина помирає, спадок переходить до батька. — Фантомас знову посміхнувся: — Батько ж — мій компаньйон, і пограбувати мені його легше легкого.
Фантомас із цинічним завзяттям розповідав про свої моторошні задуми. Варто було його почути, аби збагнути, які страхітливі плани він виношував. Тим часом обоє підійшли до вулиці Бертен.
— Ти живеш тут? — запитав Фантомас.
— Ні, трохи далі.
— Де саме?
— На вулиці Лавандьєр.
— Якого біса ти запхався аж сюди? — спитав злочинець.
— Бо на бульвар Шапель зараз майже ніхто не ходить, тепер там збираються самі лягаші та поліцаї. Охо-хо, були та загули славні колишні часи. Хлопці помалу майже всі перебралися, нині вузлом усього став Центральний ринок.
Фантомас мовчав, поринувши в щось своє. Передусім він прагнув знати про наслідки своєї надзвичайної пригоди в Палаці правосуддя. Чи поцілив він Жюва? Чи, може, Жюв таки уник його кулі?
А Бедо обходило вже тільки одне: винагорода, яку пообіцяв хазяїн. Та все ж устиг шанобливо показати йому:
— Сюди.
У зовні міцному й гарному будинку майже на розі вулиці Ріволі, біля фруктової ятки, запашні принади якої загородили навіть тротуар, відчинили ся двері.
— Заходьте, — припросив Бедо.
Фантомас увійшов і почав шукати сходи, та волоцюга за рукав стримав його.
— На тих поверхах я не живу, бо в цьому кварталі горішні поверхи надто дорогі. А власники — справжні глитаї, тому я вибрав собі простіше житло.
Бедо підступив до дерев'яної стіни й відчинив майже непомітні двері. Війнуло вогкістю. Сходи вели в якесь підземелля.
— Отут моє кипіло, — пояснив Бедо. — Такий льох, що навіть отой фруктовик не пішов би сюди. Хай йому біс! Тут, звісно, не розкіш, та коли я запрошував Ротшільда, то приймав його в ресторані. — Бедо, ведучи хазяїна вузьким коридором, підійшов до щільно причинених дверей з величезним замком. — А ось і мої хороми! — оголосив він.
Двері відчинилися. Фантомас дістав із кишені електричний ліхтарик і ввімкнув його. Очам відкрилося вкрай жалюгідне видовище, бо в підвалі Бедо панував страшний безлад. У кутку стояло незастелене дерев'яне ліжко, поряд із ним — іржава грубка; вона правила господареві за туалетний столик. Тягнучи за собою ганчір'я й загримівши грубезним ланцюгом, з підлоги підвівся й загарчав величезний пес.
Проте Фантомас побачив не тільки це. На стільці, прив'язана до нього так, що руки й ноги понабрякали, сиділа бідолашна років чотирьох-п'яти дитина, гарненький хлопчик. Вочевидь добряче настраханий, очі його були повні сліз — видно, він постійно плакав. Бедо підійшов до малого і штурхонув його.
— Ось, — обернувся він до Фантомаса, — ось цей клятий… Хай йому біс! Хазяїне, він вам не каже добридень, бо вже так накричався, що йому й заціпило. Та чи нам не однаково.
Фантомас мовчав. Ступив до хлопчика й поклав йому на голову свою: нервову, немов виточену руку.
— Це малий Убер? — запитав він повільно. А тоді зловісно кинув: — Клята дитина! Скільки я наморочився з нею, поки викрав. І скільки він крику наробив.
Бедо перебив його.
— Він уже недовго заважатиме вам. А як йому краще дати рознос?