Порожня труна
- Автор: Сувестр Пьер, Аллен Марсель
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «ВСЕСВІТ»
- Переводчик: Петро Таращук
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Порожня труна». Краткое содержание книги:
Французи П’єр Сувестр (1874–1914) і Марсель Аллен (1885–1969), юристи за фахом і журналісти за покликанням, написали понад тридцять романів про створеного їхньою фантазією невловимого злочинця Фантомаса. Всі вони логічно пов'язані між собою. Сюжетні лінії переходять з одного роману в інший, як і головні герої — Фантомас, його переслідувачі поліцейський інспектор Жюв, журналіст Фандор, його наречена Елен. Деякі другорядні персонажі з одного роману, з'являючись в іншому, виходять на перший план. Події переносяться з Франції до Голландії, Англії, Німеччини, Америки, вони охоплюють увесь світ. Найпрестижніша клініка, паризька біржа, аристократичний клуб, двір королеви Голландії, вельможні родини, Французький монетний двір, паризьке й лондонське дно суспільства, дворянські замки і селянські ферми, паризьке підземелля і президентський палац — усе це арена зухвалих і жахливих злочинів Фантомаса, який прибирає подобу фінансиста, санітара, аристократа, слуги чи просто волоцюги. Авторський вимисел накладається на сучасні авторам події, в них згадуються реальні особи, через що неймовірні пригоди виглядають дуже правдоподібними. Все це в поєднанні з напруженими й динамічними сюжетами й стало причиною надзвичайної популярності романів про «Генія злочину».
Перший із серії цих романів, який так і називався «Фантомас», вийшов у світ 1911 року і мав шалений успіх. Видавці вимагали продовження й автори поставили літературний процес на потік. Протягом кількох років вони щомісяця випускали детектив на двісті сторінок. Крикливі назви зразу привернули увагу читачів, ними захоплювалися представники всіх верств, популярність поширилася по всьому світі, їх перекладали багатьма мовами.
Роман «Порожня труна» було написано в 1913 році. Він є продовженням попереднього; деякі події, описані в ньому, одержують своє завершення, інші — виринатимуть у наступних. Жорстокий, підступний, невблаганний «Геній зла» заради грошей готовий на все. Йому протистоять інспектор Жюв і його друг Фандор. Боротьба йде не на життя, а на смерть, але в останню мить, коли, здається, хтось із них уже приречений, непередбачений випадок рятує його. Вони залишаються живими, щоб продовжити своє суперництво на сторінках наступного роману.
Молода жінка здивовано втупилася в неї.
— Мою ляльку? — лагідно спитала вона. — Яку ще ляльку?
Фелісіте ледь стенула плечима й, зайшовши до сусідньої кімнати, винесла звідти іграшку й поклала біля хворої.
Дельфіна придивлялася до порцелянової ляльки.
— Що це означає? — поцікавилася вона. — Навіщо ти принесла її?
Терпляча стара Фелісіте пояснила:
— Щоб ти могла трохи розважитись… Он бачиш, зараз на ляльці рожева сукня. А коли схочеш, можеш одягнути блакитну, так буде навіть краще..
Фелісіте вмовкла під непорозумілим Дельфіниним поглядом. Молода жінка, здавалося, була сердита й спантеличена водночас.
— Отакої! — згукнула вона. — Що це все означає? Мені дають ляльку, щоб я бавилася з нею, мов мала дитина. — Дельфіна зайшлася нервовим смішком. — Адже мені не десять років. Я доросла жінка, була одружена, мені тридцять років. Що за дурниці — давати мені бавитися лялькою! — Дельфіна і раптом пожвавішала. — Глузують тут із мене чи що? — Дельфіна показала на книжку на етажерці й звеліла Фелісіте:
— Принеси мені, я подивлюся її.
То був альбом з неоковирними, надміру яскравими малюнками. Під кожним великими літерами йшов напис. Альбом призначався, безперечно, для малюків, які вчаться читати. Дельфіна перегорнула кілька сторінок.
— Пригадую, — спроквола мовила вона, — не так давно я з великим зацікавленням розглядала ці малюнки. А тепер вони мені якісь аж надто дитячі. Нема на що дивитися. — Дельфіна знуджено відклала альбом і мовби сама до себе провадила далі: — А все ж, пригадую, вони мене дуже вабили, чи то давно, чи не так давно, вже й не пам'ятаю до пуття.
Фелісіте збентежено слухала Дельфіну. «Такою вона ще ніколи не була, — дивувалася доглядачка. — Що з нею сталося?» Але незграбно наполягала:
— Дельфіно, та ти погралася б краще з лялькою.
Хворій урвався терпець. Вона схопила іграшку й жбурнула на середину кімнати. Порцелянова лялька розлетілася на друзки.
— Досить із мене знущатись! — несамовитіла вона. — Чуєш, я тобі не: дитина, не дурепа й не безклепка! Дайте мені щось пристойне, щось цікаве для мене, я вам не мала дівчинка… До речі, чому і відколи до мене так ставляться? — І тоді, ніби їй сяйнуло, запитала: — Чому я більше не бачу професора? Доброго професора Поля Дропа, якого так люблю? Це нечемно — так мене занедбати. Фелісіте, я справді була щасливою, коли він сидів тут, лагідно дивився на мене й гладив мені руки. Піди скажи, нехай прийде.
Стара доглядачка зблідла. Поза сумнівом, з хворою сталася раптова, разюча й несподівана переміна. Вона розмовляє як при здоровому глузді, висловлює тверезі думки. Нема й сліду жалібної лагідності, якої надавав їй дитячий голосок. Вона вже не хоче, як раніше, ні гратися з лялькою, ні розглядати книжку з малюнками. Фелісіте погамувала хвилювання і, намагаючися, щоб не тремтів голос, ухильно відповіла:
— Про професора, люба, не турбуйся. Принаймні сьогодні його не буде…
— А завтра? — наполягала Дельфіна.
— Можливо, — відповіла Фелісіте.
Де вже було бачити старій жінці, що Дельфіна довгим, підозріливим поглядом дивиться на неї.
Дельфіна помовчала, потім потяглася на ліжку й проказала:
— Облиш мене, Фелісіте, й опусти завіси. Я трохи стомилась і, мабуть, посплю.
Доглядачка послухалась. Трохи посиділа біля узголів'я хворої, а коли побачила, що та дихає спокійно і рівно, перейшла до сусідньої кімнати. Зняла телефонну трубку й стала розмовляти з мадемуазель Данієль.
— Ви можете піднятися на хвилинку? — запитала вона в старшої медсестри.
Та відповіла, що вже йде. Невдовзі обидві жінки сиділи в кімнаті.
Після жахливої пригоди в операційному залі, що завершилася смертю Поля Дропа, мадемуазель Данієль не знаходила місця від горя й переживань.
Нечуваний скандал здавався неминучим, проте його вдалося пригасити. Фандор, що міг стати грізним обвинувачем покійного, втримався від неприхильних слів про небіжчика. Та й журналіст не звинувачував медсестер у співучасті в злочині Поля Дропа. Бо побачив, що жінки вражені не менше, ніж він, отже, аж ніяк не були хірурговими спільницями. З іншого боку, в клініці поводилися так, ніби нічого особливого не сталося. Одразу з'явилися ділові люди, які створили нове товариство й вирішили далі підтримувати клініку. Відомі хірурги згодилися перейти до неї і перевести сюди свою клієнтуру. Тож усі фінансові справи було залагоджено якнайкраще.
— Навіщо ви кликали мене? — спитала мадемуазель Данієль.
— Мені здається, ніби стається щось незвичайне. До Дельфіни Фаржо, схоже, потроху повертається розум. — І стара медсестра переповіла свою розмову з хворою, яка так хотіла бачити професора Дропа.