У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

Зрештою він кохався в усьому цьому лабіринті коридорів, окремих кабінетів, віталень, гардеробів, комірчин, галерей, яким був бальбецький готель. Через свій східний атавізм він любив сералі і ввечері, коли уже йшов, покрадьки никав по закамарках цього лабіринту.

Тимчасом як пан Ниссім Бернар у пошуках юних левитів, намагаючись залишатися непоміченим і уникати слави, наважувався залазити навіть у житлові підвали, несамохіть оживляючи в пам’яті вірші з «Жидівки»:

0 Пане яснолиций,

Глянь на дітей своїх,

І наші таємниці

Сховай від ока злих!

я, навпаки, піднімався до кімнати двох сестер, прибулих до Бальбека яко покоївки з однією старшою дамою-чужоземкою. Мовою готелів вони називалися «дівчатами для доручень», а мовою Франсуази — «доручницями». Готелі плекали шляхетні традиції тієї доби, доби, коли виспівували: «Він на дорученнях в окремім кабінеті».

Хоча постояльцеві нелегко було пробиратися до кімнат дівчат для доручень, а дівчатам — до кімнат постояльців, я швидко заприязнився міцною, хай і невинною приязню з панною Марією Жінест і пані Селестою Альбаре. Народилися вони біля підніжжя високих гір у центральній Франції, на берегах гірських річок і потоків (вода струмувала навіть під самим їхнім отчим домом, біля якого крутилося млинове колесо і який не раз затоплювало), і це позначилося на їхніх норовах. Марія Жінест була метка і рвійна, рухалась, мов заведена, а Селеста Альбаре, млявіша, пасивніша, розлита, мов озеро, хоч іноді вона спалахувала і тоді її лютість можна було порівняти з повінню або з чорто-риєм, що все змітає і пустошить. Сестри часто заходили до мене вранці, коли я ще був у ліжку. Ніколи мені не доводилося зустрічати жінок, які були б такі темні зі своєї доброї волі, які в школі нічому не навчилися, але які мовили так з-письменська, що коли б не дикунська органічність тону, їхня мова здавалася б управлянням у красномовстві. Я зумисне не пом’якшую панібратства, якого Селеста допускалася у балачках зі мною, — поки я вмочував круасани в молоко, — збиваючися з похвал (наводжу їх тут не для самовеличання, а щоб звеличити своєрідний Селестин хист) на такі самі безпідставні, але дуже щирі докори, либонь, приховані в її вигуках: «Ох ви, чорне бісеня, чорнісіньке як галка! У, шельма, шалиган! Не знаю, про що думала ваша мати, коли вас виношувала, та тільки все у вас пташине. Поглянь, Маріє, він чистить пір’ячко, скажеш — ні? — і шийкою крутить звинно і весь такий легесенький, здається, от-от полетить? Га! Га! Ваше щастя, що ви знайшлися в багатій родині! А то що б із вами сталося, таким марнотратником! Диви, він впустив круасан на ліжко і вже його не їсть! О, ще й розлив молоко! Ось хай пов’яжу вам серветку, бо ще обіллєтесь — зроду ще не бачила такого цимбала і розгамузи!» Аж це рівним гомоном струмка розливалася Марія Жінест, лаючи на всі заставки сестру; «Ану цить, Селесто! Чи ти здуріла? Щоб так розмовляти з паничем!» Селеста лише всміхалася, а що я терпіти не міг, щоб мені пов’язували серветку, то вона казала на відповідь: «Дарма, дарма, Маріє. Подивись на нього: овва, підібрався, наче гадюченя. Істне гадюченя!» Зоологічними порівняннями Селеста сипала як з рукава; вона вважала, що ніхто ні сном ні духом не знає, коли я сплю — цілісіньку ніч я пурхаю, наче метелик, а вдень моторний, як вивірка. «Знаєш, Маріє, він як оті вивірки, що водяться у нас: такі меткі — око за ними не вженеться». — «Знаєш, Селесто, а він не любить, щоб йому вив’язували серветку, як він їсть». — «Річ не в тім, що він цього не любить,— він завжди чинить по-своєму. Він великий пан і хоче показати, що він великий пан. Зажадає, щоб йому по десять разів перестелю-вали, і перестелять, його буде зверху. Вчорашні простирадла вже у пральні, а сьогодні тільки постелено, а вже треба міняти. Га! Га! Недарма я казала, що йому не судилося бути народженим бідняком. Диви, як йому чуб наїжачився, настовпужився від злости, як пера у птаха. Ох ти, голопірча!» Тут уже не то Марія, а я і сам починав ремствувати — я зовсім не мав звички паношити-ся. Проте Селеста не йняла віри, що я такий собі щирий скромник, і перепиняла мене: «Ох, вертій! Ох, святий та божий! Ох, хитряк над хитряками, махор над махорами! Ох, Мольєр!» (То було єдине відоме їй ім’я письменника, але мене вона так узивала тим, що уявляла собі Мольєра істотою, здатною не лише компонувати комедії, а й комедіянити.) «Селесто! — гримала на неї Марія — вона імени Мольєра не знала і боялася, чи це не чергова для мене зневага. Селестине обличчя знову розквітало усмішкою. «Виходить, ти не бачила в нього в шухляді його дитячого знімка. А він ще торочить нам, що завжди просто вбирався! А тут, ось поглянь, із ціпочком, у такому хутрі й мереживі, що й княженяті не снилося. Але все це дрібниці проти того, як він пишається, мов кіт на глині, і весь аж струменить добротою». — «Отакої, — шпував Маріїн потік, — ти ще й порпаєшся в його шухлядах!» Щоб якось погамувати Марію, я спитав, як їй подобається поводження пана Ниссіма Бернара. «О, пане, аби мені колись про таке розповіли, я б нізащо не повірила. Тільки тут я про цеє й узнала. — І тут вона переплюнула Селесту глибиною свого піДходу: — Чужа душа — темний ліс». Аби змінити розмову, я заходився розповідати про мого батька, невтомного трударя. «Авжеж, є такі люди, які живуть зовсім не для себе, вони не мають просвітлої хвилини, не дозволяють собі жодної розривки, все служать іншим. У таких людей нема свого життя — це життя роздане». — «Диви, Селесто, така абищиця, покласти руку на ковдру й узяти круасан, а яка елегантність! Цей хлопець ледве зробить якийсь порух, а враження таке, ніби ворухнулося все шляхетство французьке — аж до Піренеїв».