У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

У Бальбеку було ще мало люду, мало дівчат. Іноді я бачив, що на пляжі стоїть якась дівчина, позбавлена всякого шарму, хоча і вельми схожа на ту, до якої, на превеликий свій розпач, я не смів колись підійти в ту мить, коли вона вкупі з приятельками виходила з манежу або з гімнастичної зали. Якщо то була та сама (при Альбертині я про неї не згадував), то дівчина, перед якою я умлівав, для мене вже не існувала. Проте цілковитої певности, що то саме вона, я не мав, оскільки дівоче личко не становило на узмор’ї якоїсь сталої величини чи форми — його стягували, збільшували, переінакшували моя нетерплячка, шал моєї жаги, моє самодостатнє почуття блаженства, а також різне одіння, в якому ходили дівчата, прудкість їхньої ходи або, навпаки, їхня нерухомість. А проте зблизька деякі юнки здавалися мені чарівливими. Щоразу, як я бачив котрусь із них, мене так і поривало повести її на бульвар Тамарисків, або в дюни, або — ще краще — до скель. Та хоч жадання, на відміну від байдужости, передбачає й певне зухвальство, запоруку його здійснення, все-таки між бажанням і чином (тобто просьбою про поцілунок), зяяла «прогалина», сповнена вагань і плохости. Тоді я заходив до цукерні і вихиляв душком сім чи вісім келишків портвейну. І миттю через зіву-щу порожню промежінь між бажанням і чином сила трунку прокреслювала сполучну лінію. Більше не було місця ні для вагання, ні для страху. Мені здавалося, ніби дівчина так і пурхне до мене. Я підступав до неї, слова самі зривалися з мого язика: «Я б охоче пройшовся з вами. Може, гайнемо до скель? Ніхто нам не заважатиме в затишній хатинці за ліском — зараз вона порожнює». Всі перешкоди зоставалися позаду, ніщо вже не могло перебити нашого жирування. Принаймні для мене жодних бар’єрів не було. Натомість для неї бар’єри не розвіялися, бо вона не причащалася портвейном. А якби навіть причащалася і світ поплив би в її очах, то, чого доброго, ще виявилося б, що вона давно плекала собі зовсім іншу мрію (яка в цю хвилину враз видалася їй здійсненною), ніж та, щоб упасти до моїх обіймів.

Дівчат було негурт, та й ті, що сюди завітали, затримувалися ненадовго, бо ще не був «сезон». Мені пригадується одна з них, руда, зеленоока, з рожевими щоками, чий подвійний, летючий обрис уподібнював їх до крилаток живих дерев. Не знаю, яким вітром занесло її до Бальбека і яким завіяло назад. Це сталося так нагло, що я потім як побачив, що дівчина поїхала назавжди, кілька тижнів тужив і навіть одважився поділитися своєю тугою з Альбертиною.