У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра
- Автор: Пруст Марсель
- Серия: У пошуках утраченого часу #4
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Золоті ворота
- ISBN: 978-966-2246-01-8
- Переводчик: Анатоль Перепадя
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра». Краткое содержание книги:
Роман «Содом і Гоморра», опублікований у 1921—1922 роках, чи то не вперше в новій літературі порушує тему статевого збочення. Якщо содомітська тема дає простір крутій картині звичаїв людського суспільства, то гоморрейська розвивається вже майже лірично.
Франсуазі не подобалося, що ці дві, як вона висловлювалася, «оманниці», заходили до мене справляти балачку. Директор, який через своїх підлеглих стежив за всім, що діялося в готелі, зауважив мені, що постояльцям не личить базікати з тими, хто на дорученні. А я, ставлячи моїх «оманниць» вище за всіх дам, замешканих у готелі, тільки розреготався йому в обличчя — спробуй йому щось розтлумачити, все одно не втне. І сестри, як і раніше, заходили до мене. «Диви, Маріє, які в нього делікатні риси. Чудово вималювана мініатюра, хоч на вітрину виставляй, так і пориває очі. А рухи! А вже слухати його можна день і ніч».
Не знаю, який бзик змусив чужоземку привезти їх із собою: не знаючи ні історії, ні географії, вона облом ненавиділа усіх англійців, німців, росіян, італійців, усю цю чужинецьку «шушваль», а любила тільки французів, та й то не всіх. Обличчя стільки зберегли вологу податливість глею їхніх рідних річок, що тільки-но заходила мова про якогось чужоземця, замешканого в готелі, у Селести і в Марії, коли вони повторювали його слова, лиця ставали як у нього, рот як у нього, очі як у нього — так і поривало закарбувати ці чудові театральні маски. Селеста, удаючи, ніби тільки передає те, що казав директор або хтось із моїх знайомих, присмачувала свою розповідь украпленнями, з яких визирали всі вади Блока, голови суду тощо. Звіт про найпростіше доручення, яке вона послужливо зголосилася виконати, оберталося в неї на незвичайне портретування. Сестри ніколи нічого не читали, навіть газет. Одного разу вони побачили на моєму ліжку книгу. Була то збірка чудових віршів маловідомого поета Сен-Леже Леже. Селеста прочитала кілька сторінок і спитала мене: «А ви певні, що це вірші, а не загадки?» Звісно, для особи, яка вивчила в дитинстві тільки одного вірша: «Відцвітає під місяцем без», бракувало якоїсь ланки. Гадаю, їхнє вперте небажання чогось навчитися почасти пояснювалося нездоровим підсонням їхньої малої батьківщини. А проте вони були обдарованіші за деяких поетів, але тільки скромніші за багатьох із них. Коли Селеста виголошувала щось дуже цікаве, а я, не затямивши гаразд, просив її повторити, вона присягалася, що забула. Вони ніколи б не прочитали, але й не написали б жодної книжки.
Франсуаза йойкнула, дізнавшись, що брати цих геть простих жінок одружені — один з сестреницею архієпископа Турського, а другий з родичкою єпископа Родезького. Директорові ці імена нічого б не сказали. Селеста витикала іноді своєму чоловікові, що той її не розуміє, а я дивувався, як він її витримує. Вряди-годи вона, тремтяча з люті, ладна все крушити, була огидна. Кажуть, ніби солона рідина, якою є наша кров, це не що інше, як збережений у нашому організмі спадок морської прастихії. По-моєму, так само Селеста не тільки в скаженині, а й у пригніченому стані зберігала в собі ритм своїх рідних струмків. Сила у неї виснажувалася теж, як у струмків — вона просто висихала. Тоді ніщо не могло її оживити. Аж це кровообіг відновлювався в її великому, пишному й легкому тілі. Вода знов струмувала під опаловою прозорістю її блакитнявої шкіри. Вона всміхалася сонцю і все блакитніла й блакитніла. У такі хвилини її хотілося величати Небесною. Зрештою, в цілковитій згоді з її ім’ям.
Блоковій посімейці і вві сні не приснилося б, чому вуйко не снідає вдома, і з самого початку вона ставилася до цього як до забаганки старого парубка (може, там якась інтрижка з акторкою?), а директор бальбецького готелю всіляко покривав Ниссіма Бернара. Тим-то, не сказавши нічого вуйкові, він не одважився навіть нагримати на сестреницю, хоча й порадив їй шануватися. Молода панна та її приятелька кілька днів потерпали, що їх вигнано з казино та Ґранд-отелю, але потім, побачивши, що все пе-ребулося, зраділи, що тепер можна показати батькам родин, які від них відверталися, що їм усе дозволено. Звичайно, розігрувати знову сцену, яка всіх обурила, вони не насміли. Та мало-пома-лу взялися за своє. Одного вечора, коли я з Альбертиною й Блоком, якого ми спіткали, виходили з казино, де вже гасили вогні, ми побачили, як назустріч нам, обнявшись і знай собі цілуючись, іде ця парочка; а як поминули їх, почули їхні гегекання, виск і сороміцькі зойки. Блок похнюпив голову, аби не показати, що упізнав сестру, а я катувався думкою, що цією особливою ги-досвітною мовою вони, може, озиваються до Альбертини.