У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра
- Автор: Пруст Марсель
- Серия: У пошуках утраченого часу #4
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Золоті ворота
- ISBN: 978-966-2246-01-8
- Переводчик: Анатоль Перепадя
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра». Краткое содержание книги:
Роман «Содом і Гоморра», опублікований у 1921—1922 роках, чи то не вперше в новій літературі порушує тему статевого збочення. Якщо содомітська тема дає простір крутій картині звичаїв людського суспільства, то гоморрейська розвивається вже майже лірично.
І ще: коли гожа молода жінка висідала з авта на узмор’ї, Альбертина не могла утриматися, щоб не оглянутися на неї. Але вона пояснила мені одразу: «Я подивилася на новий прапор, вивішений над купальнями. Могли б вистаратися і на щось ліпшого. Старий був геть обшарпаний. Але, далебі, цей ще дешевший».
Одного разу Альбертина вийшла зі своєї звичної холодности, чим мені завгорила ще більше. Вона знала, що мене дратують її хай і нечасті зустрічі з тітчиною знайомою — ця жінка «поганої слави» приїздила на два-три дні до пані Бонтан. Альбертина з милою усмішкою присяглася мені, що більше з нею не вітатиметься. Коли ця жінка приїздила до Енкарвіля, Альбертина казала: «До речі, ви знаєте, що вона тут? Вам переказували?» — ніби намагаючись показати мені, що вона не сходиться з нею нишком. Якось вона додала: «Я спіткала її на пляжі і навмисне повелася з нею брутально, не оступилася набік, турнула її». Коли Альбертина сказала мені це, мені пригадалися слова пані Бонтан, які я чув від неї у пані Сванн і які одразу вилетіли з голови: пані Бонтан мовила про те, яка безчільна її сестрениця Альбертина, — мовила як про якусь високу прикмету — і навела приклад: дружині якогось урядовця та сказала в живі очі, що її батько був кухтик. Але слово коханої зберігається недовго: воно псується, воно підгниває. Через два дні мені знову пригадалася Альбертинина безчільність, і тепер вона вже була для мене не ознакою погано-го виховання (яким вона пишалася і яке могло тільки викликати в мене усмішку), а чимось зовсім іншим: Альбертина, може, навіть не мала якоїсь певної мети, а просто, спіткавши оту пляжну даму, захотіла подрочити її або злісно нагадати про давні пропозиції (колись, може, й не відкинуті) і зумисне налетіла на неї, а потім подумала, що це могло дійти до мого відома, бо багато хто це бачив, і вирішила загодя запобігти невигідному для неї тлумаченню. Зрештою сталося так, що ревнощі, роз’ятрювані в мені жінками, нараз утишились.
* * *
Ми з Альбертиною дожидали потяга на станційці приміської залізниці — станційка називалася Бальбек. Приїхали ми сюди на готельному омнібусі — через негоду. Неподалік від нас стояв Ниссім Бернар: він мав підсинене око. Віднедавна він зраджував юного левита з «Аталії» з парубчаком, який працював неподалік від готелю в людному шинку «Під вишнями». Цей червонопикий хлопак із грубими рисами мав на в’язах не голову, а якийсь баклажан. Достоту такий самий баклажан правив за голову його братові-близнюку. Для безстороннього обсерватора цілковитої схожости двійнят найцікавіше було те, що природа, раптом пошившись у промисловці, взялася постачати однаковісінькі вироби. На лихо, кут зору в пана Ниссіма Бернара був інший, а схожість двійнят була тільки зовнішня. Баклажан № 2 пнувся з усієї шкури, ощасливлюючи виключно дам, баклажан № 1 був не проти догоджати інакше зорієнтованим чоловікам. Отож за кожним разом, коли зворушений спогадами про щасливі хвилини, проведені з баклажаном № 1, старий низькоокий жид (зрештою, щоб переплутати баклажани, навіть не конче треба бути низькооким) з’являвся в шинку «Під вишнями», він, сам про це не здогадуючись, починав грати ролю Амфітріона і звертався до другого близнюка. «Хоч, зустрінемось увечері?» — пропонував він. І замість відповіді негайно діставав замашного «намордасника». Іноді він діставав кілька таких личманів під час однієї трапези — за кожне зазіхання поновити з другим перемови, розпочаті з першим. Зрештою, за асоціацією ідей, баклажани, навіть їстівні, збридилися йому так, що кожного разу, як мандрівник, сидячи за сусіднім столиком у Ґранд-отелі, замовляв баклажани, він шепотів йому: «Пробачте, пане, що я втручаюся, хоча незнайомий з вами. Але я чув, ніби ви замовляли баклажани. Сьогодні баклажани гнилі. Кажу вам це в ваших інтересах, особисто мені байдуже, я ніколи їх не їм». Турист палко дякував своєму гуманному й доброзичливому сусіді, знов нагукував кельнера і вдавав, ніби передумав: «Баклажанів не треба, в жодному разі». Еме, знаючи, що й до чого, підсміхався про себе і думав: «Ну й крутій цей Бернар, знову підбив клієнта скасувати замовлення». Пан Бернар, очікуючи свій припізнілий потяг, волів не вітатися з Альбертиною — через своє підбите око. Нам устрявати в розмову з ним хотілося ще менше. Проте навряд чи ми цього уникнули б, якби не підлетів до нас розімчаний скаженим гоном велосипедист, у якому, коли він, сапаючи, зіскочив зі своєї машини, ми впізнали ліфтера. Небавом по тому, як ми з Альбертиною покинули готель, мені зателефонувала пані Вердюрен і запросила по-завтрьому на обід; навіщо — ми ще побачимо. Переказавши мені до цяти телефонну розмову, ліфтер рушив назад; як усі демократичні «службовці», він тримався з буржуа незалежно, а за їхніми плечима поновлював авторитет начальства — тим-то, натякаючи на те, що швейцар і той, хто розпоряджався каретами, будуть ним незадоволені, якщо він запізниться, він додав: «Лечу, а то буде мені від зверхників!»