У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

Я мав би того самого вечора поїхати, щоб ніколи більше з нею не побачитися. Передчуття підказувало мені тоді, що в неподіле-ному коханні — іншими словами, просто в коханні, бо в декого кохання щоразу не взаємне, — можна тішитися не самим щастям, а лише його позірністю, подарованою мені однієї з тих неповторних хвилин, коли завдяки доброті жінки чи її примсі, чи випадковості нашим бажанням цілком відповідають її слова, її вчинки, як би нас і справді кохали. Правдива мудрість вимагала б, аби я розкошував цією часточкою щастя, споглядав її цікавими очима, бо коли б я її не мав, то так би й умер, і гадки не мавши, чим це щастя може бути для сердець не таких перебірливих і більш запаньканих долею; аби я припустив, що це тільки часточка щастя безкрайого й довговічного, об’явленого мені лише на мить, і не прагнув, — з остраху, як би назавтра ця облуда не розвіялася, — запобігти ще одної ласки по тій, яку завдячую лише примсі такої рідкісної хвилини. Я мав би покинути Баль-бек, усамітнитися, суголосно відгукуючись на останні вібрації голосу, в якому мені на мить учулося щось любовне і від якого належало б вимагати одного — щоб він більше не звертався до мене, — бо дисонансом якогось нового слова, яке тепер мені різало б слух, він збаламутив би сторожку тишу, серед якої, наче завдяки якійсь педалі, в мені ще довго бринів би відгомін щастя.

Заспокоєний порозумінням з Альбертиною, я тепер знову проводив більше часу з матір’ю. Вона любила розповідати, шануючи мої слухи, про ті часи, коли бабуся була молодша. Побоюючись, що я гризтиму себе за ті прикрощі, якими міг охмарити схилок бабусиного життя, мама охочіше верталася до перших літ мого навчання, коли бабуся раділа моїм успіхам, що досі від мене приховувано. Ми згадували Комбре. Мати зауважила, що там Я бодай читав і що в Бальбеку мені теж треба читати у хвилини, вільні від праці. Я відповів, що для того, щоб оточити себе спогадами про Комбре та гарними розмальованими тарелями, я залюбки прочитав би «Тисячу й одну ніч». Як колись у Комбре, коли мати дарувала мені книжки на день народження, вона й тепер, потаєнці від мене, щоб зробити мені сюрприз, виписала одночасно «Тисячу й одну ніч» у перекладі Ґаллана і «Тисячу ночей і одну ніч» у перекладі Мардрюса. Одначе, кинувши оком на обидва переклади, мати воліла, щоб я читав Ґалланову версію, але вона боялася тиснути на мене, боялася з поваги до свободи думки, з небажання влазити в моє розумове життя, а також із глибокої віри, що жінка не вельми розуміється на красному письменстві і що в виборі лектури для юнака не слід зважати на те, що її шокували якісь окремі пасуси. У деяких казках її аж кидало від неморальности сюжету і брутальности висловів. Але вона зберігала, наче реліквії, не лише бабусині брошку, парасольку, манто, томик пані де Севіньє, а й думки її та слова, намагаючись при кожній оказії вгадати, що сказала б про це бабуся, і зараз мама не сумнівалася, що бабуся Мардрюса забракувала б. Мама пригадала, що в Комбре перед прогулянкою на Мезеглізьку сторону я читав Огюстена Тьєррі, а бабуся, врадувана тим, що я читаю, гуляю, все-таки обурювалася, бачачи, що той, чиє ім’я зрослося з піввіршем: «Там правив Меровей», зветься у книжці Меровіґ, і заявляла, що язик у неї не повернеться казати Каролінґи замість Карловінги, — вона дотримувалася давньої вимови. А я розповідав мамі про те, як бабуся ставилася до грецьких імен гомерівських героїв, які Блок, слідом за Леконтом де Лілем, навіть у випадках найпростіших вважав за свій святий обов’язок (на його суд, у цім і полягав літературний хист) писати по-грецькому. Так, скажімо, коли він у листі до когось повідомляв, що в нього вдома пили не вино, а істний нектар, то писав нектар через к (пеИаг), а не через с і кпив із Ламартіна. Але якщо для бабусі «Одисея», з якої вигнано імена Уліса та Мінерви, була вже не «Одисея», то якої б вона заспівала, побачивши на палітурці спотворений титул «Тисячі й одної ночі», не знаходячи у звичному змалку для неї написанні вічно близьких нам імен Шехерезади, Динарзади, які вона саме так завше й вимовляла, або виявивши, що перехрещено — якщо тільки можна тулити це слово до мусульманських казок — урочого Каліфа та всесилих Геніїв, яких уже годі впізнати, бо Каліф уже називається Каліфа-том, а Генії — Джинами? А проте мама піднесла мені обидві книжки, і я сказав, що читатиму їх у ті дні, коли притомлюся і мені перехочеться гуляти.