Чорний лабіринт. Книга друга
- Автор: Сичевский Василий Павлович
- Серия: Чорний лабіринт #2
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чорний лабіринт. Книга друга». Краткое содержание книги:
Героям роману Федору Крайніченку та Андрію Гаркуші, самим життям поставленими перед моральним вибором, доводиться осягати сутність істинного патріотизму в боротьбі з мораллю націоналістичних недобитків, які продаються за іудині срібняки заокеанським яструбам.
— Хто?! — не відповідаючи на привітання, кинув Вінклер.
— Пробачте, не розумію, що вас цікавить?
— Хто стріляв?! — ще голосніше гримнув майор.
— Куди?
— Ідіот! Хто стріляв у «рено»?!
— Не знаю…
— Але ж ти був там… Біля дороги! Саме в цей час був!
— Ні…
— Але ж Вальтер…
— Він, справді, залишив мене недалеко від дороги, але за ті сорок хвилин, які в мене лишалися до виходу в ефір, я встиг відійти від неї досить далеченько.
— І ти нічого не чув, нічого не бачив?
— Чому? Чув стрілянину… Бачив наш джип…
— Де?
— На дорозі… Я повертався після сеансу, бачу, стоїть у кущах, а коло нього Джоні, Шуліка і Клямка,
— Вони тебе бачили?
— Ні.
— А що вони там робили?
— Не знаю… Вовтузилися в кузові. Здалеку не видно було.
— А коли ти їх бачив, до пострілів чи після?
— Після, — подумавши, сказав Андрій. — Звичайно, після. Я думав, що то стріляють на нашому стрільбищі. В горах важко розібрати, звідки луна…
— Гладенько в тебе виходить… І все було б гаразд, якби… Ану покажи мені руку.
Андрій простягнув руку з номером Дахау. Шеф довго дивився то на хлопця, то на витатуйований на його руці номер.
— Це тебе і видає, голубчику, — сказав і сів до письмового столу.
— Що саме? — спокійно запитав Андрій.
— Ти був у Дахау?
— Ну то й що?
— Не виключено, що там зустрічався з Шольтеном. Затаїв проти нього зло, а тепер ось помстився. Хіба не так?
— Могло бути й так… Проте було зовсім інакше.
— Як?..
— Я чув, як ті троє змовлялися напасти на «рено». Вони звідкись довідалися, що доктор зібрався тікати й повезе з собою золото.
— А звідки довідалися? — В голосі майора щось ніби здригнулося.
— Не знаю… На верхній замок кивали. Мовляв, джерела надійні. Можете спитати в Боба, він чергував у їдальні.
— Гаразд, можеш іти!
Андрій вийшов. Ніби й відбрехався, а на душі був неспокій. Цей Вінклер все одно винюхає, докопається… Проте зараз він поводив себе не так упевнено, як завжди. Щось ніби стримувало його від рішучих дій. Що? Може, у нього самого рильце в пуху? Може, сам був тим надійним джерелом, про яке натякав Джоні? А може, щось інше? Не хоче псувати репутацію закладу? Там, нагорі, довідавшись про справи, які творяться в розвідшколі, Вінклера по голівці не погладять. А що як настав час збиратися в дорогу?.. Від цих думок у Андрія завжди завмирало серце.
Зайшов до кімнати і тихенько, щоб не розбудити Мурзу, який посвистував носом на сусідньому ліжку, сів на підвіконня. Спати не хотілося.
Думки про повернення завжди приносили полегкість. Уже не такою важкою ношею здавалося все, що навалилось на нього тут, у розвідшколі. Душа в такі хвилини ніби звільнялась від мулу, і знову текли крізь неї світлі води надії. Згадалася Марта, лист якої він вивчив напам'ять. Щирим почуттям були виповнені там кожен рядок, кожне слово. «Якби ти надумав повернутись до Мюнхена, не забувай, що в цьому місті живуть твої справжні друзі. Ми будемо раді бачити тебе, Андре. Наш дім — твій дім, наша сім'я — твоя сім'я». Може, для когось іншого у цих її словах не було нічого особливого, лише він знав: за ними стоїть щось значно більше, ніж звичайна ввічливість. Вона кликала його, і він приїхав, проте не до неї. А як би він хотів побачитися з нею, зазирнути в її очі! Чи й досі світяться в них ті голубі вогники, провісники святого почуття, що зветься любов'ю?..
На сусідньому ліжку заворушився і важко застогнав у сні Мурза. «От іще б цього малого якось вирвати з багна. Ще зелений, робить усе, що йому кажуть, а душею до добра тягнеться. Вивезли до Німеччини, працював на бауера, потім у Бельгії на руднику, а далі вже не знати як прибився до оунівської станиці в Інсбруку. Втягли до СУМу, а невдовзі продали на вишкіл американській розвідці. За кожну обдурену, заарканену душу гребуть, паскуди, іудині срібняки. Цікаво, скільки отримала за мене мадам Симона?»
Хтось знову тихо прочинив двері.
— Максе, ти тут? — прошепотів з порога черговий.
— Тут, а що?
— Та знову кличуть…
Андрій вийшов з кімнати. В коридорі тупцяв Лях. Очі сполохані, сам аж сірий.
— Максе, ти не казав Вінклеру про мене?
— Ні…
— Побожися!
— Я в бога не вірую… Не питали, то я й не казав. А що мав казати?
— Та хай йому чорт, отому Вальтеру! Присилував мене, а тепер…
— До чого він тебе присилував?
— Та-а… — похнюпився Лях. — Іди. Там той чорний… Нагору тебе…