Чорний лабіринт. Книга друга

— Як?..

— Я чув, як ті троє змовлялися напасти на «рено». Вони звідкись довідалися, що доктор зібрався тікати й повезе з собою золото.

— А звідки довідалися? — В голосі майора щось ніби здригнулося.

— Не знаю… На верхній замок кивали. Мовляв, джерела надійні. Можете спитати в Боба, він чергував у їдальні.

— Гаразд, можеш іти!

Андрій вийшов. Ніби й відбрехався, а на душі був неспокій. Цей Вінклер все одно винюхає, докопається… Проте зараз він поводив себе не так упевнено, як завжди. Щось ніби стримувало його від рішучих дій. Що? Може, у нього самого рильце в пуху? Може, сам був тим надійним джерелом, про яке натякав Джоні? А може, щось інше? Не хоче псувати репутацію закладу? Там, нагорі, довідавшись про справи, які творяться в розвідшколі, Вінклера по голівці не погладять. А що як настав час збиратися в дорогу?.. Від цих думок у Андрія завжди завмирало серце.

Зайшов до кімнати і тихенько, щоб не розбудити Мурзу, який посвистував носом на сусідньому ліжку, сів на підвіконня. Спати не хотілося.

Думки про повернення завжди приносили полегкість. Уже не такою важкою ношею здавалося все, що навалилось на нього тут, у розвідшколі. Душа в такі хвилини ніби звільнялась від мулу, і знову текли крізь неї світлі води надії. Згадалася Марта, лист якої він вивчив напам'ять. Щирим почуттям були виповнені там кожен рядок, кожне слово. «Якби ти надумав повернутись до Мюнхена, не забувай, що в цьому місті живуть твої справжні друзі. Ми будемо раді бачити тебе, Андре. Наш дім — твій дім, наша сім'я — твоя сім'я». Може, для когось іншого у цих її словах не було нічого особливого, лише він знав: за ними стоїть щось значно більше, ніж звичайна ввічливість. Вона кликала його, і він приїхав, проте не до неї. А як би він хотів побачитися з нею, зазирнути в її очі! Чи й досі світяться в них ті голубі вогники, провісники святого почуття, що зветься любов'ю?..

На сусідньому ліжку заворушився і важко застогнав у сні Мурза. «От іще б цього малого якось вирвати з багна. Ще зелений, робить усе, що йому кажуть, а душею до добра тягнеться. Вивезли до Німеччини, працював на бауера, потім у Бельгії на руднику, а далі вже не знати як прибився до оунівської станиці в Інсбруку. Втягли до СУМу, а невдовзі продали на вишкіл американській розвідці. За кожну обдурену, заарканену душу гребуть, паскуди, іудині срібняки. Цікаво, скільки отримала за мене мадам Симона?»

Хтось знову тихо прочинив двері.

— Максе, ти тут? — прошепотів з порога черговий.

— Тут, а що?

— Та знову кличуть…

Андрій вийшов з кімнати. В коридорі тупцяв Лях. Очі сполохані, сам аж сірий.

— Максе, ти не казав Вінклеру про мене?

— Ні…

— Побожися!

— Я в бога не вірую… Не питали, то я й не казав. А що мав казати?

— Та хай йому чорт, отому Вальтеру! Присилував мене, а тепер…

— До чого він тебе присилував?

— Та-а… — похнюпився Лях. — Іди. Там той чорний… Нагору тебе…