Одіссея найкращого сищика республіки

— Вогонь! Вогонь! — заверещав Ігнатов, який здогадався, що сталося щось не те. Але матроси не розуміли російської й тим дали мені кілька секунд. Почали стріляти тільки тоді, коли я вистрелив. Спочатку в перегородку, за якою ховався Ігнатов. Потім у матросів. Лівою рукою я тримав тіло Аляб’єва, яке поклав на себе, наче щит, а правою стріляв. Удар, іще один — боляче! — іще. Це кулі пробивали труп і впиналися у мене. Несподівано закричав Котомкін, і згасло світло. Він здогадався розбити лампу під стелею.

— Зброю! — заволав я, щоб люди розбирали пістолети з торби, яка залишилася у кімнаті. Дотягнув тіло до дверей і викинув його в коридор, прямо на матросів. Вони повалилися й від несподіванки стріляли абикуди. Я нахилися, щоб затягти до каюти Бориса, коли побачив, що він вже поплазував всередину. Чи опритомнів, чи раніше вдавав непритомного. Я відскочив у глибину каюти, впав і спробував знову прикритися тілом, цього разу Туманова. Грюкнули двері.

— Меблі! Треба підперти двері! — закричав Котомкін, який швидше за всіх метикував, що треба робити. Кулі пробивали отвори у дверях, через які в каюту потрапляли промені світла з коридора. Матроси почали ламати двері. — Меблі!

— Вони прибиті! — закричав Сільванський.

— Ламай! — гримнув Котомкін, який уже теж почав стріляти, щоб відігнати матросів. Я перезарядив браунінг. Почув хрускіт. Матроси ламали двері, в каюті ламали меблі. Теж почав стріляти. Крики і удари по дверях припинилися. Матроси відступили. Двері були всі в дірках.

— Ви живі? — спитала тихо Сара.

— Живий.

— Цілі?

— Не дуже. — Я важко підвівся. Біль у боку, в правій руці, у плечі.

— Іване Карповичу! — Мене підхопив Борис. — Як ви?

— І що далі? — крикнув із коридора Ігнатов. Роздратований Спиридон лаявся. Російські лайки він знав, як виявилося, дуже добре. Думаю, йому не сподобалося, що нам вдалося поки що врятуватися. — Що далі, Іване Карповичу? Куди ви подінетеся з цієї каюти?

— Ламайте меблі, — прошепотів я. — Нам потрібна барикада, щоб захищатися від куль.

— Що ви тим бурчите? — нервувався Ігнатов.

— Дивуюся, що ти живий, собако! Я ж так старався тебе пристрелити!

— А ви щасливчик! Це ж треба — таке утнути і залишитися живим! Але далі що? Здавайтеся, інакше ми вас перестріляємо! — пригрозив Ігнатов, а капітан щось залопотів по-своєму. — Не ламайте меблі, негідники! Ці каюти нещодавно відремонтували!

Капітан почув, як мої товариші відривають від підлоги шафу, стіл, ліжка, кілька тумб, стільці — все, що було в каюті. — Я рахую до п’яти! Той, хто не вийде, буде вбитий!

— А той, хто вийде? — спитав я. — Що ви зробите з тими, хто вийде?

— Іване Карповичу, не вірте їм, не вірте! — зашепотів Володінька. Я й не збирався, мені просто потрібно було трохи затягнути час, а ще я прислухався, щоб зрозуміти, де капітан.

— Капітан дасть вам човен, і пливіть, куди хочете! Він пообіцяв! — запевнив Ігнатов.

— У такий шторм вийти в море на човні? Та це ж певна смерть!

— Ну тоді він залишить вас на острові. День-два — і вас хтось підбере. Тут же ходить багато кораблів. Та не ламайте ви меблі! — закричав Ігнатов, і капітан закричав. Мабуть, переживав за ремонт. Думав швиденько заробити, а не вийшло. — Все, рахую до п’яти! Один!

Я вистрелив кілька разів, Ігнатов закричав, але, здається, лише з переляку, а не тому, що я його поранив. Моряки теж почали стріляти. Я сподівався, що набоїв в них небагато. Бо в нас їх було зовсім обмаль. Ми ж витратили майже все на бій з арнавітами, а відновити запаси не встигли.

— Бережіть набої, бережіть! — зашепотів я.

— Іване Карповичу, ви весь у крові! — Борис теж шепотів, десь поруч.

— Нічого, поранення неважкі. — заспокоїв я. — Меблі під двері!

Ми посунули шафу. Вчасно, бо матроси знову спробували вибити двері. І знову стріляли. Потім почали стріляти з сусідньої каюти і з коридору. Кулі з гвинтівок пробивали стіни, але дуже втрачали у швидкості й застрягали в меблях, за якими ми поховалися. Два столи, крісла, стільці, ліжка. Ми все перекинули і побудували цілу барикаду.

— Ну що там, Іване Карповичу, не передумали здаватися? — спитав Ігнатов.

— А ви? — спитав я, і він зареготав. Якось зовсім не весело. — Іване Карповичу, краще здавайтеся. Бо ж ми розраховуємо узяти за вас багатий викуп. Тому нам немає сенсу вас убивати. Ми залишимо вам життя, якщо ви зараз вийдете. Ваші товариші взагалі нас не цікавлять. Чуєте? Не цікавите ви нас! Ми просто заберемо Підіпригору, візьмемо гроші й залишимо вас на острові, а самі попливемо до Туреччини. Там за Підіпригору дадуть дуже добру ціну! Здавайтеся, так усім буде краще! А якщо не здастеся, ми вас знищимо! У нас три десятки людей, у нас гвинтівки, нарешті, у нас харчі й вода! А у вас — нічого! Ви приречені! Або здаєтеся на наших умовах, або загинете!

— Ігнатов, ти дурень, якщо думаєш, що нас можна легко обдурити! — крикнув Котомкін.

— Ну, якщо хочете померти, я тут безсилий! — крикнув Ігнатов.

Вони, здається, про щось балакали з капітаном.

— Борю, про що вони говорять? — спитав я пошепки.

— Погано чути. Але, здається, Ігнатов пропонує проламати стелю і атакувати згори. А капітан не хоче псувати пароплав. Ігнатов розповідає, що в нас дуже багато грошей і капітан зможе купити новий пароплав. Капітан не дуже вірить.