Нічний черговий

— Будь ласка, не треба.

Він поклав гаманець назад.

— Евелін писала, що ви багатий. Це правда?

— Більш-менш.

— Тоді я вас вітаю. І хай цей обід буде таки на ваш рахунок.— Він підвівся.— Відвезти вас до готелю?

— Я краще прогуляюся пішки.

— Розумна ідея,— погодився він.— Хотів би я мати час, щоб погуляти з вами. Але робота не жде. Arrivederci[19], друже.— І він рішучою, типово американською ходою подався до своєї машини.

Я поволі допив каву і пішки рушив до готелю, щоб трохи роздивитися місто. Так воно буде краще, ніж з вікна автомобіля.

Я вийшов на вузьку переповнену вулицю, віа дель Бабуіно, де містилося кілька картинних галерей. Вірний заповітам Фабіана, я став заглядати у вітрини. В одній з них висіла картина, на якій був зображений центр американського провінційного містечка, з його типовою аптекою, перукарнею і місцевим відділком банку. Я зайшов у галерею і познайомився з виставкою робіт якогось Квінна. Більшість із них трактувала ту саму тему. Серце мені защеміло, і я відчув страшенну тугу за батьківщиною.

Я вийшов з галереї і пішов галасливими вулицями, міркуючи про побачене. Останнім часом я не раз замислювався й над прочитаними книжками і часто відчував, що мені відкривається щось велике і досі невідоме. Мимоволі виникла думка піти наступного дня у галерею.

Біля самого готелю я несподівано побачив ательє, в якому Фабіан порадив мені замовити костюми. Я зайшов туди і дуже цікаво провів наступну годину, розглядаючи тканини і розмовляючи з кравцем англійською мовою, якою той доволі добре володів. Я замовив п'ять костюмів, вирішивши вразити Фабіана, коли ми зустрінемося знов.

Наступного дня я придбав довідник по діючих образотворчих виставках і відвідав їх усі, перш ніж повернутись до виставки Квінна. Я хотів побачити інші картини, що змальовують сучасні міста. Але жодна з них не вразила мене так, як ті, попередні. Тоді я знов подався в галерею на віа дель Бабуіно і, неквапно переходячи від картини до картини, старанно їх вивчав.

Вони вразили мене ще більше, ніж у перший день. Крім мене, у галереї знову були тільки її власник і молодик, що тримав у руках якийсь журнал з живопису,— їх я бачив і того разу. Не знаю, чи вони мене впізнали, але якщо й так, то нічим цього не виказали. Я подумав, що коли можу дозволити собі замовити п'ять костюмів, то чому б не придбати картину, яка мене вразила. Але оскільки ніколи раніше я картин не купляв, то й не знав, як це робиться. А Фабіана, на жаль, зі мною не було.

— Вибачте,— звернувся я до старого власника галереї, який завчено усміхнувся мені.— Мене цікавить картина, що висить у вітрині. І ця теж.— Я показав на картину, що зображувала залізничні колії.— Скажіть, будь ласка, скільки вони приблизно коштують?

— П'ятсот тисяч лір,— не вагаючись відповів старий. У нього був сильний владний голос.

— П'ятсот тисяч...— Мені це видалось грандіозною сумою. Я все ще страждав від того, що погано орієнтуюся в італійській грошовій системі.— А скільки це буде в доларах?