Відьмак. Час Погорди
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Відьмак #4
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1038-7
- Переводчик: Сергей Валериевич Легеза
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Відьмак. Час Погорди». Краткое содержание книги:
Цірі роздумувала, на що ті потвори полюють у безводній та мертвій пустелі. Відповідь прийшла сама — з однієї із найближчих ям по широкій дузі вилетів якийсь темний предмет, із тріском упавши десь неподалік від них. Після короткої хвилі вагання вона збігла зі скельного майданчика на пісок. Тим, що вилетіло із ями, був труп гризуна, схожого на кроля. Принаймні хутром. Бо трупик був скорченим, твердим і сухим, наче віхтя, легкий і порожній, наче пухир. Не було в ньому ані каплі крові. Цірі здригнулася — уже знала, на кого та мерзота полює і як живиться.
Єдиноріг застерігально заіржав. Цірі підвела голову. У найближчій околиці не було жодних ям, пісок був рівним і гладким. І на її очах той рівний і гладкий пісок видувся і здуття те швидко посунуло в її бік. Вона кинула сухий труп і швиденько втекла на скелі.
Рішення оминути піщане поле виявилося досить слушним.
Вони пішли далі, оминаючи навіть невеличкі розсипи піску, ступаючи виключно по твердому ґрунту.
Єдиноріг ішов повільно, шкутильгав. З його скаліченого боку все ще текла кров. Але все ще не дозволяв їй підійти та оглянути себе.
Піщана смуга значно звузилася і почала звиватися з боку на бік. Дрібний і сипучий пісок поступився грубому щебеню, а тоді й гальці. Ям вони не бачили вже досить довго, тож вирішили йти виточеним піском шляхом. Цірі, хоча голод і спрага почали їй дошкуляти знов, рухалася тепер швидше. Була надія. Кам’яниста стрічка виявилася ніякою не стрічкою — була дном річки, що текла з боку гір. У річці не було води, але річище вело до витоків — надто слабких і малих, щоб наповнити водою потік, але ж, мабуть, достатніх, щоб напитися.
Вона йшла швидше, але мусила сповільнитися. Бо сповільнився єдиноріг. Ішов із явним зусиллям, шкутильгав, тягнув ногу, ставив копито набік. Коли настав вечір, він ліг. Не встав, коли вона підійшла. Дозволив їй оглянути рану.
Ран було дві, з обох боків спухлого, розжареного стегна. Обидві рани були гарячими, обидві кривавили, разом із кров’ю з обох тік липкий, смердючий гній.
Потвора виявилася отруйною.
Наступного дня погіршало. Єдиноріг ледь ішов. Увечері ліг на каміння і не хотів уставати. Коли вона присіла біля нього, потягнувся до пораненого стегна носом та рогом, заіржав. В іржанні тому був біль.
Ропа текла все сильніше, запах був мерзотним. Цірі витягла кортик. Єдиноріг тоненько пискнув, спробував підвестися, звалився задом на каміння.
— Не знаю, що я маю робити… — хлипала вона, дивлячись на клинок. — Насправді не знаю… Напевне, рану треба надрізати, витиснути гній та отруту… Але я не вмію! Можу зашкодити тобі ще більше!
Єдиноріг спробував підняти голову, заіржав. Цірі всілася на камені, обхопивши голову долонями.
— Не навчили мене лікувати, — сказала гірко. — Навчили мене вбивати, пояснюючи, що таким чином зумію рятувати. Була то величезна брехня, Конику. Обдурили вони мене.
Надходила ніч, швидко темнішало. Єдиноріг лежав. Цірі гарячково думала. Назбирала будяків і бадилля, що в чималій кількості росло на берегах пересохлої річки, але Коник не хотів того їсти. Голову він безвладно поклав на каміння і не намагався її підводити. Тільки блимав оком. На писку його з’явилася піна.
— Я не можу тобі допомогти, Конику, — сказала вона здавленим голосом. — Немає у мене нічого…
Окрім магії.
Я чародійка.
Вона підвелася, простягнула руку. Нічого. Потребувала чимало магічної енергії, а не було тієї і сліду. Не сподівалася на це, була заскоченою. Адже водяні жили є всюди! Вона ступила кілька кроків в один бік, тоді в інший. Пішла по колу. Відступила.
Нічого.
— Ти, клята пустеле! — крикнула, трусячи кулаками. — У тобі немає нічого! Ані води, ані магії! А магія мала бути всюди! Це також була брехня! Усі мені брехали, всі!
Єдиноріг заіржав.
Магія є всюди. У воді, у землі, у повітрі…
У вогні.
Цірі зі злістю ударила себе долонею в лоба. Раніше це не спало на думку, може тому, що там, серед голого каміння, не було навіть чому горіти. А тепер у неї під рукою було сухе бадилля та будяки, а для того, щоб створити хоч маленьку іскорку, тієї крихти енергії, що вона в собі відчувала, мало вистачити…
Вона назбирала побільше патиків, склала їх у стосик, обклала сухим бадиллям. Обережно витягнула руку.
— Aenye!
Стосик засяяв, мигнув вогонь, блиснув, охопив листя, пожер його, стрелив угору. Цірі докинула бадилля.