Відьмак. Час Погорди

Ішла всю ніч, але дуже повільно. Не зайшла далеко. Засинала на ходу, марячи про воду. Світанок застав її, коли сиділа на кам’яній плиті й втупилася у клинок кортика й оголений зап’ясток.

Адже кров тече. Її можна пити.

Відігнала марення і кошмари. Облизала вкритий росою кортик і продовжила йти.

Зомліла. Опритомніла, спечена сонцем, і рушила по розжареному камінні.

Попереду, крізь пошарпану спекою завісу, бачила рваний, зубчастий ланцюг гір.

Ближче. Значно ближче.

Але вона вже не мала сил. Усілася.

Кортик у її долоні віддзеркалював сонце, горів. Був гострим, вона про те знала.

Навіщо ти страждаєш? — запитав кортик серйозним, спокійним голосом педантичної чародійки на ім’я Тіссая де Фрьес. Навіщо ти прирікаєш себе на страждання? Покінчи із тим нарешті!

Ні. Я не здамся.

Не витримаєш цього. Чи знаєш, як помирають від спраги? У будь-яку мить ти збожеволієш, і тоді вже буде пізно. Тоді вже не зумієш із тим покінчити.

Ні. Я не здамся. Витримаю.

Вона сховала кортик до піхов. Устала, похитнулася, упала. Встала, похитнулася, пішла.

Високо над собою, у жовтому небі, побачила вона стерв’ятника.

Опритомнівши знову, не пам’ятала, коли впала. Не пам’ятала, як довго лежала. Глянула угору. До стерв’ятника, що кружляв над нею, доєдналося ще два. А в неї не було сил підвестися.

Зрозуміла, що то вже кінець. Сприйняла це спокійно і з полегшенням.

Щось її торкнулося.

Щось легенько й обережно штовхнуло її у плече. Після довгої самотності, коли оточувало її виключно мертве й нерухоме каміння, дотик призвів до того, що вона, попри змореність, різко підхопилася. Принаймні, спробувала підхопитися. Те, що її торкнулося, відскочило, голосно пирхаючи й тупочучи.

Цірі сіла, протираючи великими пальцями кутики очей.

Я з’їхала з глузду, — подумала.

За кілька кроків попереду стояв кінь. Закліпала. Це не було злудою. Це справді був кінь. Коник. Молодий коник, майже лоша.

Вона повністю отямилася. Облизала потріскані губи й тихенько кахикнула. Коник підскочив і відбіг, скрегочучи копитами по гравію. Рухався він досить дивно, та й масть мав нетипову — чи то булану, чи то сіру. А може, тільки видавався таким, бо стояв на тлі сонця.

Коник форкнув і ступив кілька кроків. Тепер вона бачила його краще. Настільки, щоб разом із нетиповою мастю помітити дивовижну будову — малу голову, незвичайно струнку шию, тоненькі бабки, довгий пишний хвіст. Коник зупинився і глянув на неї, повернувши голову в профіль. Цірі безголосно зітхнула.

З опуклого чола коника стирчав ріг, довжиною, щонайменше, у дві п’яді.

Неможлива неможливість, подумала Цірі, опритомнюючи і збираючи думки докупи. Адже єдинорогів уже немає на світі, вони вимерли. Навіть у відьмацькій книзі у Каер Морені не було єдинорога! Про них я читала тільки в «Книзі міфів» у храмі. А, ще в «Physiologus», який я проглядала в банку пана Джанкарді, була ілюстрація, що представляла єдинорога… Але єдиноріг з картинки більше нагадував козла, аніж коня, мав кошлаті бабки й козлину борідку, а ріг його був довжиною десь зо два лікті…