Відьмак. Час Погорди
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Відьмак #4
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1038-7
- Переводчик: Сергей Валериевич Легеза
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Відьмак. Час Погорди». Краткое содержание книги:
Кров на твоїх руках, кров на твоїй сукні…
Вони зрадили тебе! Ошукали! Скривдили! Тепер ти маєш силу, помстися!
Губи Йеннефер потяті й розбиті, сочаться кров’ю, на її руках і ногах кайдани, важкі ланцюги прикріплені до вогких і брудних стін льоху. Згромаджений навколо ешафоту натовп верещить, поет Любисток кладе голову на плаху, вгорі блискає лезо катівської сокири. Під ешафотом малі бандити розстелюють хустку, щоб зловити нею кров… Вереск натовпу глушить удар, від якого труситься поміст…
Вони зрадили тебе! Збрехали й ошукали! Всі! Ти була для них маріонеткою, лялечкою на палці! Вони використали тебе! Прирікли на голод, на палюче сонце, на спрагу, на поневіряння, на самотність! Настав Час Погорди й Помсти! Ти маєш силу! Ти могутня! Нехай увесь світ трясеться перед тобою! Нехай увесь світ трясеться перед Старшою Кров’ю!
На ешафот виводять відьмаків — Весеміра, Ескеля, Коена, Ламберта. Й Ґеральта… Ґеральт похитується, він увесь у крові…
— Ні!!!
Навколо неї вогонь, за стіною полум’я — дике іржання, єдинороги стають дибки, мотають головами, б’ють копитами. Гриви їхні — наче побиті часом бойові штандарти, роги їхні довгі й гострі, неначе мечі. Єдинороги великі, великі, наче рицарські коні, значно більші за її Коника. Звідки вони тут узялися? Звідки взялося їх аж стільки? Полум’я із ревінням стріляє угору. Чорноволоса жінка підводить голову, на руках її кров. Волосся її розвиває жар.
Гори, гори, Фалько!
— Геть! Іди! Я не хочу тебе! Я не хочу твоєї сили!
Гори, Фалько!
— Не хочу!
Хочеш! Прагнеш! Бажання і прагнення ті киплять у тобі, наче полум’я, насолода тебе зневолює! Це сила, це могутність, це влада! Це найсолодша насолода в світі!
Блискавка. Грім. Вітер. Стукіт копит й іржання шаліючих навколо вогнища єдинорогів.
— Я не хочу цієї сили! Не хочу! Відрікаюся від неї!
Не знала, чи то вогонь пригас, чи то в неї потемнішало в очах. Вона впала, відчуваючи на обличчі перші краплі дощу.
У істоти потрібно відібрати існування. Не можна дозволити, щоб існувала. Істота є небезпечною. Підтвердження.
Заперечення. Істота не закликала Силу для себе. Вчинила так, рятуючи Іхуарраквакса. Істота співчуває. Це дякуючи Істоті Іхуарраквакс знову із нами.
Але Істота має Силу. Якщо захоче її використати…
Не зуміє її використати. Ніколи. Зреклася її. Зреклася Сили. Абсолютно. Сила відійшла. Це досить дивно…
Ми ніколи не зрозуміємо Істот.
Не треба їх розуміти! Відберемо в Істоти існування. Поки не стало запізно. Підтвердження.
Заперечення. Підемо звідси. Залишимо Істоту. Залишимо її для її призначення.
Вона не знала, як довго лежала на камінні, як довго били її дрижаки, як довго вдивлялася вона в небо, що змінювало колір. Поперемінно ставало то світло, то темно, холодно й гаряче, а вона лежала безсила, висушена й порожня, наче той трупик гризуна, висмоктаний і викинутий із ями.
Не думала ні про що. Була самотньою, була порожньою. Не мала вже нічого й нічого не відчувала в собі. Не було спраги, голоду, втоми й страху. Зникло все, навіть воля до виживання. Була тільки велика, холодна, жахлива порожнеча. Відчувала вона ту порожнечу усім єством, кожною клітинкою організму.
Відчувала кров на внутрішньому боці стегон. Було їй байдуже. Була вона порожньою. Втратила все.
Небо змінювало кольори. Вона не рухалася. Чи для пустки кольори мали хоч якийсь сенс?
Не поворушилася, і коли навколо застукотіли копита, задзвонили підкови. Не відреагувала на голосні крики, на гучні голоси, на форкання коней. Не ворухнулася, коли схопили її тверді сильні руки. Піднята, вона безвладно обвисла. Не відреагувала на шарпання і колотнечу, на різкі гострі питання. Не розуміла їх і не хотіла розуміти.
Була порожньою і байдужою. Байдуже прийняла воду, плеснувши тою собі на обличчя. Коли їй приклали до губ фляжку, вона не закашлялася. Пила. Байдуже.
І далі залишалася байдужою. Її втягнули на сідло. Внутрішня поверхня стегон боліла. Вона трусилася, тож закутали її в попону. Була безвольна й м’яка, не могла втриматися, тож прив’язали її поясом до вершника, що сидів позаду. Вершник смердів потом й уриною. Їй те було байдуже.
Навколо були кінні. Багато кінних. Цірі байдуже дивилася на них. Була вона порожньою. Втратила все. Ніщо вже не мало значення.
Ніщо.
Навіть те, що рицар, який командував кінними, мав на шоломі крила хижого птаха.
Коли підклали вогонь під стос злочинниці й коли огорнуло її полум’я, псячити вона почала рицарів, баронів, чародіїв та панів-райців, які зібралися на плацу, словами настільки жахливими, що страх усіх охопив. І хоч попервах лишень вологими полінами обкладено було стос, аби дияволиця не щезла занадто швидко й чималих катувань від вогню зазнала, тепер щонайшвидше наказано хмизу докинути й страту скінчити. Але воістину демон сидів в отій проклятниці, бо хоча шкварчала вона вже гарно, але й крику болю не видала, а тільки лайку ще гидотнішу почала псячити. «Зродиться месник з крові моєї! — крикнула вона вголос. — Зродиться з проклятої Старшої Крові нищитель народів і світів! Помститься він за муку мою! Смерть, смерть і помста вам усім і на всі покоління ваші!» Тільки те й зуміла крикнути, перш ніж згоріла. Так загинула Фалька, таку кару понесла за пролиту кров невинну».