Відьмак. Час Погорди
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Відьмак #4
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1038-7
- Переводчик: Сергей Валериевич Легеза
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Відьмак. Час Погорди». Краткое содержание книги:
І що тепер? — подумала вона, дивлячись на живе полум’я. Черпати? Як? Йеннефер забороняла мені торкатися енергії вогню… Але я не маю вибору! Й не маю часу! Мушу діяти! Патики й листя згорять швидко… Вогонь згасне… Вогонь… який він гарний та теплий…
Не знала, коли й як то сталося. Задивилася на полум’я і раптом відчула пульсування у скронях. Схопилася за груди, мала враження, що тріщать у неї ребра. Унизу живота, у проміжності й у сосках запульсував біль, що миттєво перетворився на небувалу насолоду. Вона встала. Ні, не встала. Злетіла.
Сила наповнювала її, наче розплавлений свинець. Зірки на небосхилі затанцювали, наче віддзеркалені від поверхні ставку. Око, що палало на заході, вибухнуло світлом. Вона прийняла те світло, а разом із нею і Силу.
— Hael, Aenye!
Єдиноріг заіржав дико, спробував підвестися, спираючись на передні ноги. Рука Цірі сама піднялася, сама склалася у жест, губи самі викрикнули закляття. З пальців вирвалася сяюча, тремтлива світлість. Вогонь загудів полум’ям.
Хвилі світла, що били з її руки, торкнулися пораненого стегна єдинорога, сфокусувалися, всоталися.
— Хочу, щоб ти був здоровим! Бажаю цього! Vess’hael, Aenye!
Сила вибухнула в ній, виповнила дикою ейфорією. Вогонь вистрелив уверх, навколо посвітлішало. Єдиноріг підняв голову, заіржав, потім раптом підвівся з землі, ступив кілька невпевнених кроків. Вигнув шию, сягнув мордою стегна, ворухнув ніздрями, зафоркав — наче із недовірою. Заіржав голосно й протягло, вдарив задом, махнув хвостом і галопом оббіг вогнище.
— Я тебе вилікувала! — крикнула Цірі із гордістю. — Вилікувала! Я чародійка! Видобула я силу з вогню! І маю ту силу! Можу я все!
Вона розвернулася. Розпалений вогонь гудів, сипав іскрами.
— Ми не мусимо вже шукати джерел! Не станемо вже пити із намула! Я тепер маю силу! Відчуваю силу, яка є у цьому вогні! Я зроблю так, щоб у цій клятій пустелі випав дощ! Щоб вода забила зі скель! Щоб виросли тут квіти! Трава! Кольрабі! Я тепер можу все! Все!
Вона різко підвела обидві руки, викрикуючи закляття і скандуючи інвокації. Не розуміла їх, не пам’ятала, коли їх вчила й чи вчила їх хоч колись. Це не мало значення. Вона відчувала силу та палала вогнем. Вона була вогнем. Трусилася від потуги, що її переповнювала.
Нічне небо раптом проорала стрічка блискавки, серед скель й останців завив вітер. Єдиноріг заіржав проникливо й устав дибки. Вогонь ударив уверх, вибухнув. Назбирані патики та трава давно вже звуглилися, тепер горіла сама скеля. Але Цірі не звертала на те уваги. Відчувала силу. Бачила тільки вогонь. Відчувала тільки вогонь.
Ти можеш усе, шепотіло полум’я. Ти взяла нашу силу, ти можеш усе. Світ лежить біля твоїх ніг. Ти велика. Ти могутня.
Серед вогню — постать. Висока молода жінка із довгим, прямим, вороново-чорним волоссям. Жінка сміється, дико, жорстоко, вогонь шаліє навколо неї.
Ти могутня! Ті, хто тебе скривдив, не знали, до кого вони задираються! Помстися їм! Відплати їм! Відплати їм усім! Нехай тремтять зі страху біля твоїх ніг, нехай стукотять зубами, не в змозі глянути уверх, на твоє обличчя! Нехай скиглять про милосердя! Але ти — не знай милосердя! Відплати їм! Відплати їм усім і за все! Помста!
За спиною чорноволосої вогонь і дим, у диму ряди шибениць, шеренги паль, ешафотів і помостів, гори трупів. То трупи нільфгардців, тих, хто брав й плюндрував Цінтру, хто вбив короля Ейста і її бабцю Каланте, тих, хто різав людей на вулицях міста. На шибениці висить рицар у чорному обладунку, мотузка скрипить, навколо повішеного клубочаться ворони, намагаючись видзьобати йому очі крізь шпарини крилатого шолому. Далі шибениці тягнуться аж до горизонту, висять на них скойа’таелі, ті, що вбили Полі Дальберга з Кедвену, й ті, що переслідували її на острові Танедд. На високій палі б’ють дрижаки чародія Вільгефорца, його красиве, оманливо-шляхетне обличчя скорчене, синьо-чорне від муки, гострий скривавлений кінчик палі визирає в нього з-під ключиці… Інші чародії з Танедду стоять навколішки, із руками, зв’язаними за спиною, а загострені палі вже чекають…
Стовпи, обкладені в’язанками хмизу, стоять аж до високого, позначеного смугами диму горизонту. Біля найближчого стовпа, прикручена ланцюгами, стоїть Трісс Мерігольд… Далі Маргарита Ло-Антіль… Мати Неннеке… Ярре… Фабіо Сахс…
Ні. Ні. Ні.
Так! кричить чорноволоса. Смерть їм усім! Відплати всім, покажи їм погорду! Всі вони скривдили тебе або хотіли скривдити! Колись можуть захотіти тебе скривдити! Погорду їм, бо нарешті Час Погорди настав! Погорда, помста й смерть! Смерть усьому світу! Смерть, погибель і кров!