По живу і мертву воду
- Автор: Далекий Николай Александрович
- Серия: Оксана Стожар #3
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: «КАМЕНЯР»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «По живу і мертву воду». Краткое содержание книги:
Головна тема роману «По живу і мертву воду» — життєдайність і сила ідей інтернаціоналізму, дружби народів. Ці ідеї, немов казкова жива вода, врятовують багатьох героїв книги, розкривають їм очі на правду, виводять з мороку людиноненависницької пропаганди.
— Ви не знаєте лейтенанта? — запитав статистик і, витягнувши шию, повідомив напівпошепки: — Лейтенант Гайлер з гестапо…
Отже, Хауссер — своя людина в гестапо. Його запрошують туди відкрито, і він знає, чого його кличуть. Не таке вже й важливе відкриття… Оксана була незадоволена собою — закінчувалася друга доба її перебування в місті, а вона майже нічого нового не довідалася про експерта в східних питаннях.
Попрацювавши ще близько години, Оксана вирішила піти на обід. У коридорі вона майже зіткнулася з жвавою, гарненькою кароокою дівчиною, яка тримала в руці потертий шкіряний портфель.
— Пробачте, як вас звати? — запитала вона по-німецькому, весело зазираючи в очі Оксани.
— Єва Фальк.
— Ви співробітниця радника Хауссера?
— Так.
— Для радника. Розписуватися за одержане не треба. — Дівчина вручила Оксані листа й швидко пішла на вулицю.
Конверт не був заклеєний. Оксана заглянула в нього й побачила папірець зі стовпчиками цифр. Шифровка… Перша шифровка, прийнята Геленою звідти. Зв’язок з Пошукайлом працював чітко.
20. БОГДАНЕ, БОГДАНЕ…
Вепр нетерпляче ходив по просторій світлиці, затиснувши підборіддя в жмені і погладжуючи відставленим вказівним пальцем виголену щоку. Велика вівчарка з піднятими гострими вухами сиділа на підлозі й водила головою, слідкуючи за господарем розумними очима, які трошки сльозилися.
Незважаючи на свою грізну кличку, комендант надрайонної ес-бе був невисокий на зріст, і його можна було прийняти за підлітка з на диво пропорційною будовою тіла. Його маленька постать у напіввійськовому костюмі з коричневого угорського сукна (від нього й пішла мода на такі костюми), в чепуристих чоботях «англіках» здавалась елегантною. Вепр стежив за собою, робив завивку-перманент, манікюр, завжди носив з собою в новенькій польовій сумці невеликий дорожний несесер, крем для чобіт, смужку оксамиту.
І зараз, дивлячись на свіжопоголене смугляве, монгольського типу обличчя Вепра, на чистенький комірець його сорочки, відпрасований костюм і начищені до блиску чоботи, не можна було здогадатися, що він пройшов уночі зі своїми охоронцями близько двадцяти кілометрів лісовими шляхами й стежками.
На маленькому хуторі, що загубився серед лісів, надрайонний комендант ес-бе з’явився над ранок. Сюди, за його розрахунками, вже повинні були привести командира сотні Богдана, але з якоїсь причини послані за сотенним хлопці ще не прибули, і Вепр починав сердитись, йому не терпілося якнайшвидше покінчити з цією неприємною справою.
Коли Вепр сердився, на його плоскому з вузькими темними очима обличчі появлялася загадкова посмішка. Між іншим, і всі свої почуття комендант надрайонної служби безпеки приховував за цією тихою, майже ласкавою посмішкою. Його ніколи не бачили ні розгніваним, ні пригніченим сумом. Він посміхався. Можливо, це залишилося в нього від попередньої професії: всього три роки тому Вепр працював офіціантом в одному з кращих львівських ресторанів. Хтось із відвідувачів дав маленькому спритному офіціанту з обличчям монгола кличку «Японець».
Японець перетворився на Вепра, але стара посмішка залишилася.
Цією завченою посмішкою Вепр зустрів свого охоронця і господиню хати, які принесли йому сніданок: зелений салат зі сметаною, смажене курча й глечик молока.
— Не чути? — запитав комендант охоронця.
— Ні.
Вепр двічі поблажливо кивнув головою, немовби відповідь охоронця його цілком влаштовувала, й наказав:
— Нехай зайде референт пропаганди.
Могила не примусив себе довго чекати. Референт пропаганди мав стомлений вигляд і, судячи з того, як неспокійно поводилося його підборіддя, дуже нервував.
— Друже Могило! Ви знаєте, я все розмірковую й приходжу до досить неприємного висновку, — солодкувато посміхнувся Вепр.
Обличчя референта витягнулось, помітно було, як за скельцями окулярів нервово кліпають повіки. Він уже вивчив посмішки коменданта надрайонної ес-бе й зрозумів, що такий вступ не обіцяє нічого доброго..
— Мені здається, — провадив Вепр, продовжуючи ходити по світлиці, — що деяка, досить значна частка відповідальності за вчинок сотенного Богдана падає і на вас. Саме тоді ви перебували там…
— Я говорив, я намагався переконати, — Могила відразу ж почав задихатися. — Він не хотів мене слухати.
— Це не виправдання, це звучить досить наївно. Вас послали читати лекцію на тему «Хто головний ворог України?» за цілком ясними, схваленими центральним проводом тезами. Отже, ви могли…
Друже Вепр, я говорив, я пояснював…