По живу і мертву воду
- Автор: Далекий Николай Александрович
- Серия: Оксана Стожар #3
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: «КАМЕНЯР»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «По живу і мертву воду». Краткое содержание книги:
Головна тема роману «По живу і мертву воду» — життєдайність і сила ідей інтернаціоналізму, дружби народів. Ці ідеї, немов казкова жива вода, врятовують багатьох героїв книги, розкривають їм очі на правду, виводять з мороку людиноненависницької пропаганди.
— Твого батька й старшого брата вбили німці?
— Так, — сумно підтвердив Богдан і теж зітхнув.
— У мене є відомості, що німці їх убили як комуністів…
Богдан широко розплющив очі від подиву.
— Друже Вепр, — промовив він з докором. — Хто вам міг дати такі відомості? Це неправда, чиїсь вигадки! Я вам розповім, як було. Є багато свідків, півсела бачило, як німці вбили мого батька й брата.
Сотенний перевів подих і гаряче продовжував:
— Почалося все через тітчину корову. Наш староста Василь Михайлюк — такий негідник, яких мало на світі. Німці приїхали забирати худобу. Староста мав дві корови, то він своєї жодної не віддав, а до тітки привів німців. Вона вдова, четверо дітей — і всі тримаються на отій корові, вона їх годує. Батько пожалів сестру й почав сперечатися з Михайлюком, Німець штовхнув батька карабіном, батько схопився рукою за карабін, і тут його почали бити інші німці. Прибіг Семен, хотів заступитися за батька. Хтось з німців вигукнув «Більшовик!» Ну й… Поклали їх обох тут же на вулиці, біля тітчиної хати. А корову тітчину повели….
— Значить, німець вигукнув: «Більшовик»?
— Так! Та що ж німець розуміє? Йому слово скажи супроти чи не підкорись, відразу ж — більшовик.
— Пішли далі… У вашому селі був колгосп. Батько вступив до колгоспу?
— Ні. Тітка Явдоха вступила. Тому, що їй було важко: землю дали, а обробити нічим. А батько сказав: «Я ще подивлюсь на цей колгосп…»
— Ясно. Тепер скажи, на скільки днів ти залишав сотню?
— Вважайте, майже три дні мене не було.
— Де ти був?
— Довелось поїхати до свого села. Мою сестру, молодшу, Олю, хотіли до Німеччини на роботу погнати, я вирішив забрати її до себе в сотню медсестрою.
— Тобі хто-небудь дозволяв відлучатися?
— Отут я винен, друже Вепр, — з гіркотою зітхнув Богдан. — Я не брав дозволу, бо боявся, що мене не відпустять. Адже ж нічого не сталося, хоч мене й не було.
— Виходить, що ти покинув сотню таємно?
— Ну, як таємно? Всі знали…
— Таємно від свого начальства, — наполягав Вепр.
— Так, курінний не знав, — змушений був погодитися сотенний.
— Таємно залишив сотню… — сказав Вепр у бік референта. — Хто тобі наказав іти до залізниці і нападати на ешелон?
— Друже Вепр! — Богдан розлютився й рвучко підвівся на ноги. — Ну самі подумайте. Вашу б сестру вбили німці, ви б їм подарували? Скажіть? Я собі місця не знаходив…
— Ти відповідай на запитання. Був наказ?
— Не було! — гнівно закричав Богдан. — Якщо мене вдарять по писку, то я наказу чекати не буду. Скільки вони вбивають наших людей, а ми… шляк, би їх трафив!
— Тільки без істерик! — надрайонний стримано посміхнувся, й кинув у бік Могили — Наказу виступати проти німців не було. — Потім повернувся знову до Богдана. — Добре. Скажи, бесіду у вас референт проводив?
— Так це ж — пропаганда… Можна говорити що завгодно.
— Ну, друже!.. — похитав головою Вепр. — Але ж це наша пропаганда! Ти що — вважаєш нашу пропаганду брехливою?
— Я так не казав. Тільки пропаганда одне, а… — Богдан зрозумів, що може наговорити зайвого, заплутатися, й замовк, насупившись. Він не вмів точно висловити свої думки, а Вепр чіплявся до кожного його слова.
— Ви чули, друже Могило, що він сказав?
Референт вперше підвів голову від паперу, промовив, ховаючи очі від Богдана:
— У нього, як я дізнався, є свій пропагандист — старшина Червоної Армії…
— Старшину мені дозволили взяти, — обурився сотенний. — Друже Вепр, скажіть. Адже ж ви знаєте, ви самі…
— Знаю, знаю… Старшину не будемо чіпати. Це окрема розмова. Запишіть — не згідний з нашою пропагандою.
Богдан мовчав, зціпивши зуби. Він слідкував, як перо Могили швидко бігає на папері, залишаючи за собою рівні рядки. Богдан так швидко й гарно писати не вмів.
Вепр затиснув у жмені підборіддя, задумався. Посмішка на його обличчі набула відтінку поблажливості. Він думав над тим, чи варто задавати Богданові питання, з яких стане зрозуміло, яке звинувачення проти нього висувається. Якби референт по пропаганді не був присутнім на допиті, Вепр цього не робив би. Він багато чого навчивсь у гітлерівців і вважав доцільним, щоб його жертви до останньої хвилини не знали, що їх чекає, і поводили себе пристойно. Одначе у Могили не повинно скластися враження, начебто Вепр боявся запитати Богдана про найголовніше. Ще виникнуть у цього слинька докори сумління, і тоді клопоту наберешся. Та й без цього можливі неприємності — все ж таки сотенний… Треба надати запитанню жартівливу форму.