По живу і мертву воду

Богдан не те щоб заспокоївся, але став більш упевненим у собі. Власне, впевненість не залишала його на протязі всього того часу, як хлопці з служби безпеки розбудили його п’яного й сказали, що Вепр терміново викликає до себе. Злякався він тільки один раз, уже тут, у світлиці, коли Вепр наказав здати зброю. Це була тяжка для Богдана хвилина. В голові його майнула було думка про близьку смерть, але він зумів опанувати себе й не наробити дурниць. Вепр штукар, він любить пограти на нервах. Що вони можуть зробити з ним? Знімуть з посади командира сотні? Ну, що ж, буде чотовим, ройовим або навіть шеренговим. Не відмовиться. А може, пошлють до школи командирів. Це навіть буде краще для нього, до школи командирів він давно просився.

— Скажи, друже Богдане, поляки садовили твого батька у в’язницю?

— У в’язницю? — здивувався Богдан. — Ні, батько у в’язниці не сидів, це брата мого старшого, Семена, посадили на два місяці.

— Почекай з братом. Спершу закінчимо про твого батька. Пригадай, може, поляки арештовували його?

— Арештовувати то арештовували, але у в’язниці він не сидів. Його тримали дві доби при гміні, у холодній. А було так: наш поліцай оголосив, щоб усі загорожі, тини, що виходять на вулицю, були весною побілені вапном. Я не знаю, чому батько не побілив, здається, не дістав вапна. Ну, й звичайно — штраф… У поляків знаєте, як було. Батько штрафу не захотів платити, його відразу ж — у холодну. Потім мати позичила грошей, заплатила штраф, і батька відпустили.

— Твій батько був у більшовицькій партії чи в КПБУ?

— Ні, — Богдан притис руку до грудей. — Слово честі, друже Вепр. Він неграмотний був, у політиці не розбирався.

— Чому ж у вашому селі його називали більшовиком?

— Люди його так не називали. Це поліцай пан Кухарський так обзивав мого батька. Наш поліцай усіх українців називав більшовиками. Він завжди, будучи п’яним, кричав: «Тут, на східних кресах, усі більшовики, пся крев!» Ну, а тим більше, що наша родина повернулася з Росії…

— Добре, — кивнув головою надрайонний комендант. — Тепер про старшого брата. Його за що посадили?

— Можна сказати, ні за що. Був якийсь там страйк, наші дядьки в селі зашуміли, не хотіли йти до пана на роботу. А вночі хлопці вивісили на дереві червоного прапора. Хтось сказав, що то наш Семен, — тоді йому років шістнадцять було, — і його забрали.

— Червоний прапор… — повернувши голову до Могили, підкреслив Вепр.

— Тоді така мода була — вивішували червоні прапори, — знайшов за потрібне пояснити Богдан. Він неприємно подивився на Могилу, який без упину строчив пером по паперу. Богдан був селянином, а в селян віками виробилось недовір’я до писарів, протоколів і до інших «паперів», від яких, як свідчив досвід поколінь, селянинові нічого було сподіватися добра.

Надрайонний, загадково посміхаючись, полистав малесеньку записну книжечку, прочитав щось, зітхнув.