По живу і мертву воду
- Автор: Далекий Николай Александрович
- Серия: Оксана Стожар #3
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: «КАМЕНЯР»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «По живу і мертву воду». Краткое содержание книги:
Головна тема роману «По живу і мертву воду» — життєдайність і сила ідей інтернаціоналізму, дружби народів. Ці ідеї, немов казкова жива вода, врятовують багатьох героїв книги, розкривають їм очі на правду, виводять з мороку людиноненависницької пропаганди.
— Інша справа, — не дав йому закінчити надрайонний комендант, — інша справа, якщо я доб’юсь у нього признання, що він діяв не в силу своєї дурості, а використовував чиюсь вказівку… В такому разі ніхто не зможе звинуватити вас.
Поспішно зайшов охоронець.
— Привели!..
— Нехай почекає, я покличу… — примхливо промовив Вепр і, коли охоронець вийшов, знову звернувся до референта: — Використовував чиюсь вказівку… В такому випадку, природно, ви не можете нести відповідальності. Ви мене зрозуміли?
Могила не зрозумів, запитав розгублено:
— Чию вказівку? Хіба вказівка була?
— А у вас не склалося враження, що Богдан — це ворожий агент, який проліз до наших лав?
Здивований референт уже не пробував приборкати свого відвислого підборіддя, що тряслося, як у пропасниці. Він стояв зблідлий і мовчав.
— Чому це дивує вас, друже Могило? — насмішкувато запитав Вепр. — Адже ви самі казали мені: «Це міг зробити тільки більшовицький агент». Пам’ятаєте?
Могила наморщив лоба. Справа в тому, що, повідомляючи про те, що сталося, він висловився трохи по-іншому. Він сказав Вепрові: «Така дурна акція може принести користь тільки нашим ворогам». І додав запально: «Цей дурень Богдан діяв, немов більшовицький агент». Одначе зараз не мало сенсу уточнювати кожне слово. Могила квапливо погодився.
— Правда. Так я сказав…
— Вам доведеться підтвердити письмово…
Референт понурив очі, помовчав трохи й кивнув головою.
— Чудово! — вигукнув Вепр. — Можливо, що Богдан буде все заперечувати, — додав він з іронією. — Але це не повинно бентежити вас. Мені відомі деякі додаткові факти. Ви будете вести протокол допиту й зможете переконатися в цьому… Я попрошу вас записувати тільки те, що він не буде заперечувати. Зрозуміло? І зробіть так, щоб на останній сторінці протоколу залишилося вільне місце. Так з півсторінки, можна навіть більше. Для підписів…
Вепр наказав привести сотенного. Він пройшовся по кімнаті й сів за стіл.
В супроводі озброєного автоматом і кинджалом здорованя Богдан зайшов до світлиці — скуйовджений, гнівний, з набухлими жовнами на вилицях.
Вівчарка підвела голову, злегка вишкіривши зуби.
— Слава Україні!
— Героям слава!.. — відповів надрайонний, з неприхованою цікавістю розглядаючи сотенного.
— Друже Вепр!.. — хвилюючись, почав Богдан.
— Почекай, почекай… — заспокійливо підніс руку надрайонний. — Чого ти наїжачився? Все вияснимо… Сідай до столу, будемо снідати й поговоримо. Тільки треба здати зброю. Друже Горо!..
Богдан рвучко поклав руку на кобуру й побілілими очима втупився в надрайонного коменданта.
— Ну, ну… — осудливо й разом з тим благодушно промовив Вепр. — Такий у нас порядок. Ти ж знаєш…
Сотенний, не зводячи очей з надрайонного, повільно розстебнув ремінь з кобурою, що на ньому висіла, й, не оглянувшись, передав його здорованю, який стояв поруч.
— Принесіть ще одну виделку й. чашку, — тоном дбайливого господаря наказав Вепр. — Сідай, Богдане. Мабуть, зголоднів? Самогону, правда, нема. Та обійдемося…
Принесли виделку й чашку, чистого рушника. Богдан обсмикнув френч, сів до столу. Він, як і раніше, був насторожі, час від часу зціплював зуби й запитливо поглядав то на Вепра, то на референта пропаганди, який сидів з сумним виглядом на лаві біля вікна. Надрайонний, немовби не помічаючи цих насторожених поглядів, присував до Богдана тарілки, підливав молока в чашку.
їли мовчки. Вепр через плече кидав шматочки собаці, й вона, клацаючи зубами, ловила їх на льоту. Коли взялися за курча, Вепр, смачно похрумкуючи кісточкою, промовив, немов уважав обтяжливим дотримуватися формальностей:
— Друже Могило, ви запишіть нашу розмову з сотенним.
Референт поспішно дістав папір, автоматичну ручку й влаштувався на краю столу. Вепр витер рушником куточки губ.
— Декілька запитань, Богдане. Ну, звичайно, відповіді повинні бути правдивими, нічого приховувати не можна.
— Я кажу тільки правду, друже Вепр, — твердо відповів сотенний. — Мені приховувати нема чого.
— Чудово… Почнемо з батька. Твій батько воював у російській армії, одержав якусь там нагороду…
— Так. Одержав солдатського георгіївського хреста. Снарядом йому відірвало три пальці на лівій руці, а він гармату не кинув, продовжував стріляти.
— Він зберіг цього хреста? Хвалився ним?
— Так. — Богдан зніяковів. — П’яним інколи хвалився. Але ж то кожний так. Все ж таки пам’ятка про війну. Ви ж розумієте, друже Вепр, батько літня вже людина…
— Російські пісні співав?
— Було… Теж коли був п’яним.