По живу і мертву воду
- Автор: Далекий Николай Александрович
- Серия: Оксана Стожар #3
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: «КАМЕНЯР»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «По живу і мертву воду». Краткое содержание книги:
Головна тема роману «По живу і мертву воду» — життєдайність і сила ідей інтернаціоналізму, дружби народів. Ці ідеї, немов казкова жива вода, врятовують багатьох героїв книги, розкривають їм очі на правду, виводять з мороку людиноненависницької пропаганди.
Хауссер і Оксана вийшли на ріг вулиці. Радник повернув було праворуч, але поблизу залунали вигуки, жіночий плач. Оксана оглянулась. Неподалік від особняка стояла вантажна автомашина з солдатами, які здивовано дивилися на відчинене вікно на другому поверсі. У вікні появилася голова офіцера. Він гукнув униз:
— Всім — з машини! Бурфельг — у гестапо! Тут убивство! Швидко!
Голова офіцера зникла у вікні. Солдати почали вистрибувати на бруківку. Фельдфебель скочив на підніжок, і машина промчала повз радника й Оксану.
Хауссер, нічого не пояснюючи, швидко попрямував до особняка.
— Куди ви? — наздогнала його дівчина.
— Ходімо! — з великим хвилюванням вигукнув Хауссер. — Там… Невже?..
Вони пройшли повз солдат, які юрмилися на бруківці й тротуарі. Із вікна долинало голосіння жінки. Радник, виявляючи несподівану для його комплекції спритність, побіг нагору по східцях. Оксана ледве встигала за ним. Услід, важко гупаючи чобітьми, бігли солдати.
У коридорі другого поверху Оксана побачила перелякану, заплакану жінку в білому фартусі. Вона з жахом дивилася на розчинені двері в якусь кімнату і, судорожно дихаючи, бурмотіла щось незрозуміле.
Хауссер добіг до порогу кімнати з розчиненими дверима й зупинився. Оксана подивилася через його плече й побачила чоловіка в мундирі судді, який лежав на килимі біля письмового столу. Над ним схилився розгублений лейтенант.
— Пане лейтенанте, — почулося за спиною Оксани. — Подивіться, що ми знайшли на сходах.
Єфрейтор протиснувся вперед і простяг офіцерові записну книжечку в голубуватій обкладинці. Лейтенант поспішно погортав книжечку й закричав люто й радісно:
— Ось тут по-російському! Це він загубив. Убивця! Свою записну книжку!..
— Покладіть на місце! — фальцетом вигукнув радник, і його випещена, без зморщок, шия, що перевисала через комір, почервоніла. — Зараз же покладіть! Нехай гестапо! Вони знають…
— Це він… — голосила жінка у фартусі. — Як я могла подумати… Такий галантний… Це він убив!
— Покладіть усе на місце! — знову закричав Хауссер. — Нічого не зачіпайте, лейтенанте. Оточіть своїми людьми квартал. Зараз же! Заспокойтеся, фрау Марто! Боже! Серед білого дня… — Він торкнувся до руки Оксани. — Ходімте, пані Єво. Я не хочу зустрічатися з тими панами. Я їх не можу бачити…
По східцях Хауссер ішов, тримаючись за руку своєї помічниці, немовби сліпий чи п’яний. Його обличчя блищало від поту. На вулиці радник зупинився, зняв окуляри, почав протирати хустинкою спітнілі скельця. Оксана вперше побачила його очі, вони були великі, банькаті і чомусь нагадували дівчині двох сліпих, безпорадних кошенят, хоч це порівняння ніяк не підходило до очей.
— Який жах! — Хауссер задихався. — Ходімте!.. Щось неймовірне. Під самим носом штурмбаннфюрера… Серед білого дня!
… Гауптман, записна книжечка в голубуватій обкладинці… Перекошене від напруги обличчя молоденького шофера… Знову гауптман. Він ішов спокійно, цілком спокійно. Так, він не поспішав. І в машину сідав не поспішаючи, спершу постукав ногою в покришку колеса. «Обережніше на цих вибоїнах…» Невже він стріляв у суддю? Безперечно. Книжечка в голубуватій обкладинці загублена або підкинута. І це книжечка Петра, нареченого Марії — лейтенант, очевидно, помилився, записи в ній зроблені не російською, а українською мовою.
— Пане раднику! Вам погано? — в голосі Оксани бриніло щире співчуття.
Хауссер легенько здригнувся і, ніби прокинувшись, здивовано подивився на помічницю.
— Скажіть, пані. Єво… Ми проходили повз якусь автомашину. Ви не звернули уваги на офіцера? Як він виглядав, у якому званні?
— Н-ні…
— І номера автомашини не помітили?
— Навіть не подивилася. А чому ви запитуєте? Може, ви все ж таки поясните мені, що тут сталося? Хто вбитий?
— Радник юстиції…
— Не розумію… Хто його застрілив?
— Тихіше… — Хауссер підозріло оглянувся на всі боки. — Відразу видно, що ви з неба впали. Партизани, звичайно. Можливо навіть, що це зробив отой офіцер, який на наших очах чкурнув на автомашині в невідомому напрямку.
— Ви… ви це серйозно? — Оксана навіть зупинилася від здивування. — Партизан у німецькій формі, на машині, вдень, у центрі столиці України?..
— Вас це не повинно дивувати.
— Неймовірно!
— Вони викидають коники ще кращі! Нещодавно так само серед білого дня було викрадено і вивезено з міста полковника. І все це відбувається під носом у Герца.
— Ви маєте на увазі штурмбаннфюрера, начальника…
Сердитий Хауссер не дав Оксані договорити.