По живу і мертву воду

— Навіщо передбачати гірше? Я думаю, що від вас не будуть вимагати неможливого. Щодо цього, то я на вашому боці.

— І ви можете підтвердити Прістлі, що я не маю ніякого відношення до військових справ?

Оксані стало гаряче. Вона відчула, що Хауссер був близький до того, щоб трохи відкрити краєчок своєї таємниці.

— Звичайно! Але… Тільки в тому випадку, коли я буду переконана в цьому.

— Відомості про армію, військову промисловість, економіку — все це виключене, — сердито сказав радник. — Мене не інформують, і я не цікавлюсь… Знаю тільки те, що повідомляють газети й радіо.

— Є інші не менш важливі галузі… — підказала дівчина.

Хауссер насупився, обійшов це зауваження мовчанкою. Оксана знову помітила його настороженість і ворожість. Не вийшло, розпитувати його не можна. Доведеться відкласти до більш сприятливого випадку.

— Я вважаю цю розмову передчасною, пане раднику. Я вірю в успіх. І пам’ятайте, я не ворог ваш, я — помічниця…

— Пані Єво, ви могли б відповісти на одне запитання?

— В залежності…

— Прістлі англієць чи американець?

— Кому б ви надали перевагу?

— Американцеві, все ж таки…

— Яке це має значення? До речі, ви впевнені, що Прістлі це є Прістлі?

— Тому я й запитую. Я знав його як англійця.

Оксана засміялась і помітила, що на губах радника появилося щось подібне до посмішки. Дуже добре, це перша ознака довір’я.

Вони завернули до вузенького провулочка, який виходив на ширшу вулицю. Кроків за тридцять від тротуару стояла маленька легкова автомашина. Молоденький солдат-шофер, який сидів за кермом, позіхав, але його обличчя — звичайне, солдатське, раптом привернуло увагу Оксани. Чому в неї виникло це дивовижне враження, дівчина не могла зрозуміти, але їй раптом, здалося, що у шофера не одне, а два обличчя, і одне зміщене, перекошене, — начебто солдат злегка повернув голову й напружено прислухався до того, що відбувається позаду нього, Це тривало всього якусь мить і було схоже на галюцинацію, обман зору. Насправді солдат сидів, сонно дивлячись перед собою, у нього було спокійне, свіже обличчя.

З-за рогу вулиці, назустріч їм, неквапною, рівною ходою вийшов високий офіцер. Оксана відразу ж упізнала його — той самий гауптман, якого вона бачила день тому в своєму будинку. Він підійшов до машини, легенько постукав носком чобота в покришку колеса, перевіряючи, чи не спустила камера, сказав солдатові:

— Ернст! Треба заправити машину, але спершу — на вулицю Симона Петлюри. Візьмемо обер-лейтенанта. І обережно на цих вибоїнах, душу можна витрусити.

Сідаючи поруч з шофером, гауптман мимохідь глянув на тих, що проходили повз машину, затримав погляд на дівчині, але, здається, не впізнав її, або якщо й упізнав, то не міг пригадати, де бачив.

Машина м’яко рушила з місця.