Дівчина, яку ти покинув
- Автор: Мойес Джоджо
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1955-7 (fb2)
- Переводчик: Дар’я Петрушенко
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Дівчина, яку ти покинув». Краткое содержание книги:
Що відбувалося з картиною в цей проміжок часу? Якщо її справді викрали, то куди сховали? Що сталося з Софі Лефевр, яка відтоді наче зникла з лиця землі? Розрізнені факти — наче крапки, що їх треба з’єднати, аби отримати повну картинку; ось тільки в цьому разі картинка ніяк не стає зрозумілою. Існує більше письмових згадок про портрет Софі Лефевр, ніж про саму Софі.
Протягом Другої світової війни крадені скарби зберігались у надійних сховищах у Німеччині, таємно, під пильною охороною. Ці твори — мільйони творів — вистежувалися з військовою точністю з допомогою безпринципних торгівців і експертів. Це не були випадкові солдатські набіги під час війни — вилучення здійснювалися систематично, керовано, за планом і ретельно документувалися.
Але з часів Першої світової війни документів щодо привласненого майна вціліло небагато, особливо з північної Франції. І це, на думку Джейні, означає, що справа, за яку вони взялися, стане для них своєрідним випробуванням. Вона каже це майже з гордістю. Правда в тому, що перемога в цій справі є життєво необхідною для подальшої долі компанії. Кількість подібних організацій з кожним днем росте, і всі вони досліджують походження і складають списки творів мистецтва, які родичі померлих роками намагалися знайти. І безліч фірм, не вигравши ще жодної справи і не заробивши ані фунта, вже дихають їм у потилицю, даючи захмарні обіцянки людям, ладним повірити в що завгодно, аби повернути те, що люблять.
Шон доповідає, що адвокат Лів випробував різні юридичні підходи, щоби припинити суперечку. Заявляв, що термін давності за цим випадком уже сплив, що здійснена Девідом купівля картини з рук Маріанн Бейкер була цілком «невинною». З цілої низки складних причин усі його спроби провалилися. Справа йде до суду, бадьоро сповіщає Шон.
— Судячи з усього, наступного тижня. Позов розглядатиме суддя Берґер. У таких справах він завжди вирішує на користь позивачів. Виглядає непогано!
— Чудово, — відповідає Пол.
Фоторепродукція «Дівчини, яку ти покинув» у форматі А4 висить на стіні його офісу серед інших картин — об’єктів пошуку або реституційних позовів. Пол періодично дивиться на неї. Хотів би він при цьому не бачити знов і знов, як на нього дивиться Лів Голстон. Пол зосереджує увагу на паперах перед собою.
«Таку картину менш за все очікуєш зустріти в скромному провінційному готелі, — пише між іншим комендант своїй дружині. — Правду кажучи, я не можу відірвати від неї очей».
«Від кого? — питає себе Пол. — Від картини чи від жінки?»
За кілька миль від нього так само працює Лів. Вона встає о сьомій, узуває бігові кросівки й вирушає на пробіжку вздовж річки. У вухах лунає музика, серце б’ється в такт стуку ніг. Додому вона повертається, коли Мо вже на роботі. Приймає душ, готує собі сніданок, відносить чаю Френ. А потім вона полишає Скляний будинок і весь час проводить у спеціалізованих мистецьких бібліотеках, у задушливих галерейних архівах, в інтернеті в пошуку зачіпок. Протягом дня вона перебуває на зв’язку з Генрі, щоразу долучається до його конференцій, щоб вислухати чергове пояснення щодо важливості свідчень у французькому праві, чергову скаргу на те, як тяжко збирати експертні думки.
— Простіше кажучи, — резюмує вона, — ви хочете, щоб я відшукала конкретні свідчення про картину, яка ніколи ніде не значилася, портрет жінки, якої, схоже, давно немає в живих.
Генрі знервовано посміхається. Він ще й як цього хоче.
Лів живе й дихає картиною. Не помічає ані наближення Різдва, ані жалісних дзвінків від батька. Не зважає ні на що, крім власної рішучості не поступитися картиною Полу. Генрі надав їй усю відкриту інформацію другої сторони: копії листування між Софі і її чоловіком, письмові згадки про картину й містечко, в якому вони мешкали.
Вона нашвидку проглядає сотні академічних і політичних видань, репортажів про справи з реституції: про те, як онуки родин, знищених у Дахау, позичають гроші, аби знайти втраченого Тиціана; про єдиного живого члена польської родини, який помер щасливим за два місяці після повернення батькової скульптури Родена. Майже всі статті написано з позицій позивача, такого собі нащадка родини, що втратила все, але який спромігся, попри негаразди, відшукати картину покійної бабусі. Читачеві пропонується розділити його радість, щойно позивач виборе витвір назад. Слово «несправедливість» трапляється майже в кожному абзаці. Рідко коли в статтях наводиться думка людини, яка придбала цей твір, ні про що не підозрюючи, а потім втратила його.