Одіссея найкращого сищика республіки

— Іван Карпович ніколи не вчинить так! — запевнив Володінька.

— Ну, це ж він добрий та чесний у своїх історіях, а як воно насправді, хто там знає. Що, Іване Карповичу, через багато трупів ви переступили, поки дісталися до висот своєї копійчаної слави? Га? — спитав більшовик.

— Іване Карповичу, я дивлюся на цього покидька і розумію, що його таки варто пристрелити, щоб не гавкав! — сказав Борис.

— Зробимо так. — Я обвів поглядом присутніх. — Нас тут семеро. Я відмовляюся від будь-яких претензій на гроші покійного. Мені не треба ані копійки. Вас залишається шестеро. Алевтина, Сара, Володя, Борис, Котомкін та Сільванський. Ви мусите домовитися між собою, як поділити гроші. Як скажете, так і буде. Але рішення має підтримати більшість, тобто четверо. Вирішуйте самі, діліть гроші, й покінчимо з цим.

— Іване Карповичу, ви маєте такі самі права на гроші, як і всі інші, — сказав Борис.

— Я не хочу цих грошей. Мене нудить від них, від їх влади, яка перетворює людей на дурнів. Я не хочу бруднитися ними. Я так вирішив. Тепер вирішуйте ви. Борисе, віддай мені свої кольти. Зі зброєю мушу залишитися тільки я, особа незацікавлена.

Борис із деяким сумнівом подивився на мене, але кольти таки віддав. І торбу зі зброєю теж.

— Ну, якщо ви так вважаєте, Іване Карповичу.

— Тепер обговорюйте. Але прошу, не починайте битися чи лаятися. Пам’ятайте, що треба не тільки вимагати, а й поступатися.

— У демократію вирішили пограти, Іване Карповичу, — скривився Котомкін. — Тільки дарма. Ми, руські, — дикі люди, ми тільки силу розуміємо. Силу та примус!

— Дурниці, — сказав Сільванський. — Після того, як ми скинули царя, ми зможемо жити інакше. Я пропоную віддати гроші нашому Отєчєству. Не всю суму. Добре, давайте половину поділимо між собою, а половину віддамо Росії!

— Чхала я на вашу Росію! — обурилася Сара. — Я їду в Америку, де живе моя матір і де мене не будуть убивати за те, що я єврейка!

І я жодної копійки не віддам вашій Росії! Бо не я заборгувала Росії, а Росія мені!

— А я не хочу, щоб Росію прирівнювали до Тимчасового уряду! Він не має до Росії жодного стосунку. І я теж не дам ані копійки! — заявив Котомкін.

— Ми з Володею проти цієї ідеї, — сказала Алевтина.

— Я теж нічого Росії не винен, — закінчив обговорення Борис.

— Добре, більшість проти такого розподілу, — сказав я. — Які ще будуть ідеї?

Ідеї у всі були прості. Кожен хотів отримати більше, і ніхто не хотів поступатися. Жодна з пропозицій не набрала голосів. Люди лаялися, доводили свої права, але не визнавали прав інших.

— От бачите, Іване Карповичу, демократія не для нас, — сказав Котомкін, коли всі вже втомилися від суперечок. — Може, ви як верховний суддя та государ-імператор цієї каюти запропонуєте якесь своє рішення?

Усі подивилися на мене з надією, що моя пропозиція буде сприятливою саме для них.

— На мій погляд, справедливо було б визнати рівні права всіх шістьох присутніх тут на гроші Аляб’єва. Страждання пані Сари та пані Алевтини мали б компенсуватися загибеллю кривдника. Я пропонував би виплатити кожному по п’ятнадцять відсотків від загальної суми грошей Аляб’єва.

— Але в сумі це дев’яносто відсотків. А ще десять? — спитала Сара.

— Десять відсотків я б залишив на домовленість із капітаном. Він чув постріли й може зацікавитися тим, що тут сталося і куди поділося одразу два пасажири. — Я кивнув на трупи. — Йому треба заплатити, щоб не здав нас поліції.

— Але десять відсотків для цього забагато! — поскаржився Сільванський.

— Залишок піде на премію пані Алевтині, яка взяла на себе гріх убивства.

— О, та ви пропонуєте преміювати вбивцю! Оце так суддя! — зауважив з іронічною посмішкою Котомкін.

— Я думаю, в цьому випадку правосуддя здійснилося, хоч і не досить звичайним способом, — відповів я.

— Наче стукають? — спитала Сара.

Справді, стукали у двері, які вели на поверх, де були каюти.

— Я зачинив двері на наш поверх. Мабуть, хтось із команди. Борисе, відчини, але сюди не пускай, скажи, що у нас усе добре, — попросив я.

Борис кивнув і вийшов.

— Ну, в принципі, мені подобається пропозиція Івана Карповича, — сказав Котомкін. — Я б, звісно, хотів отримати більше, але збільшити частку можливо лише за допомогою зменшення числа претендентів. А це ризикований, неконтрольований процес. Справді, краще отримати по п’ятнадцять відсотків, аніж по кулі в голову. Я за.

Котомкін підняв руку. Мені здалося, він говорив нещиро і його згода була лише маневром.

— Ну добре, здається, це справді найкращий варіант. — Сільванський теж підняв руку.

— Я б мусила отримати більше, але нехай уже буде стільки. — Підняла руку і Сара.

Я був упевнений, що Борис теж погодиться і... Пролунав крик і почувся тупіт багатьох ніг у коридорі. Я наставив браунінг на двері, де з’явився натовп озброєних матросів. Кілька гвинтівок і пістолетів, рушниці, ножі. Вони зупинилися й дивилися на мене, я на них.

— Іване Карповичу, вам краще здатися, — почув я голос Ігнатова. Того самого, якого ми врятували з арнавітського полону й довезли до Салонік. — Я вас упізнав, упізнав! Здавайтеся, шановний. Ви, звісно, найкращий сищик імперії, але для куль це не суттєво.