У війни не жіноче обличчя

Не пам’ятаю першого допиту... Я не втрачала пам’яті... Лише раз зомліла, коли якимось колесом викручували руки. Здається, не кричала, хоча перед тим мені показали, як кричать інші. На наступних допитах уже втрачала почуття болю, тіло дерев’яніло. Фанерне тіло. Єдина думка: ні! Перед їхніми очима я не помру. Ні! І лише коли все скінчиться, вкинуть до камери, я починала відчувати біль, я ставала раною. Суцільною раною. Усе тіло... Але витримати. Витримати! Щоб мама дізналася, що я вмираю людиною, нікого не зрадила. Мама!

Били, підвішували. Завжди зовсім роздягнутою. Фотографували. Руками можеш затулити лише груди... Я бачила, як божеволіли... Бачила, як маленький Миколка, йому не було й року, ми його вчили слову "мама", як він, коли його забирали від матері, зрозумів у надприродний спосіб, що втрачає її назавжди, і закричав уперше за своє життя: "Мамо!" То було не слово або не лише слово... Я хочу вам розповісти... Усе розповісти... О, яких людей я там зустріла! Вони помирали в підвалах гестапо, і про їхню мужність знали лише стіни. І тепер, коли минуло сорок років, я подумки опускаюся перед ними на коліна. "Померти — найпростіше", — казали вони. А ось жити... Як хотілося жити! Ми вірили: перемога прийде, лише в тому сумнівалися — чи доживемо ми до того великого дня?

У нас у камері було маленьке віконце, на ньому ґрати, треба було, щоб хто-небудь тебе підсадив, і тоді побачиш — і то навіть не шматочок неба, а шматочок даху. А ми всі такі слабкі, що підсадити одне одного не могли. Але була в нас Аня, парашутистка. Її схопили, коли їх закидали в тил із літака, група потрапила до засідки. І ось вона, вся закривавлена, побита, раптом попросила: "Підштовхніть мене, я вигляну на волю. Хочу туди!"

Хочу — та й край. Ми всі разом її підняли, вона скрикнула: "Дівчата, там квіточка..." І тоді кожна стала проситися: "І мене...", "І мене..." І звідкілясь взялися сили допомогти одна одній. А то була кульбаба, як її занесло на цей дах, як вона там втрималася, збагнути не можу. Кожна щось загадала на цю квітку. Тепер думаю, кожна загадала: чи вийде вона живою з того пекла?

Я так любила весну... Любила, коли цвітуть вишні й біля бузкових кущів пахне бузковими духами... Ви не дивуйтеся моєму стилю, я вірші писала. А тепер я весну не люблю. Це війна стала між нами, між мною і природою. Коли цвіли вишні, я бачила фашистів у рідному Житомирі...

Залишилася я жива дивом... Урятували мене люди, які хотіли віддячити моєму батькові. Мій батько — лікар, на ті часи то було великим ділом. Мене виштовхнули з колони, виштовхнули в темряві, коли нас вели на розстріл. А я нічого не пам’ятала з болю, йшла, як уві сні... Йшла, куди вели... Потім везли... Привезли додому, я вся була в ранах, відразу висипала нервова екзема. Я навіть голосу людського чути не могла. Почую — відразу мені боляче. Мама і тато розмовляли пошепки. Я постійно кричала, замовкала лише в гарячій воді. Маму ні на секунду не відпускала від себе, вона просилася: "Донечко, мені треба ж до печі. На город..." А я трималася за неї... Щойно я відпускала її руку, на мене все знову навалювалося. Усе, що зі мною було. Щоб чимось мене відволікти, мені приносили квіти. Мої улюблені дзвіночки... Листя каштана... Запахи відволікали... Сукню, в якій я була в гестапо, мама тримала в себе. І коли вмирала, вона в неї під подушкою була. До її останньої години...