У війни не жіноче обличчя

Ноги пропали... Ноги відрізали... Рятували мене там же, в лісі... Операція проходила в найпримітивніших умовах. Поклали на стіл оперувати, і навіть йоду не було, простою пилкою пиляли ноги, обидві ноги... Поклали на стіл, і немає йоду. За шість кілометрів до іншого загону поїхали за йодом, а я лежу на столі. Без наркозу. Без... Замість наркозу — пляшка самогонки. Нічого не було, крім звичайної пилки... столярної...

Зв’язалися з Москвою, щоб прислали літак. Літак тричі прилітав, покружляв-покружляв, а опуститися не може. Кругом обстрілювали. На четвертий раз сів, але в мене обидві ноги вже були ампутовані. Потім в Іванові, в Ташкенті чотири рази робили реампутацію, чотири рази знову починалася гангрена. По шматочку щоразу різали, і вийшло дуже високо. Спочатку плакала... Ридала... Уявляла, як по землі повзатиму, ходити не зможу, а повзатиму. І сама не знаю, що мені допомогло, утримало... Як я себе вмовила... Звісно, добрих людей зустріла. Багато хороших людей. У нас був хірург, він сам теж без ніг, він казав про мене, це інші лікарі передали: "Я схиляюся перед нею. Я стільки чоловіків оперував, але таких не бачив. Не скрикне". Я трималася... Я звикла бути на людях сильною...

Потім приїхала назад, до Дісни. Свого містечка. Повернулася з милицями.

Це я тепер погано ходжу, бо стара, а тоді бігала містом і всюди пішки. На протезах бігала. І до колгоспів їздила. Поставили мене на посаду заступника голови райвиконкому. На велику роботу. У кабінеті не сиділа. Усе по селах, по полях. Навіть ображалася, якщо поблажку відчувала. Грамотних колгоспних голів тоді було небагато, і якщо якась важлива кампанія, посилали на місце представників із району. І ось по понеділках викликали нас до райкому і давали завдання, кому куди. Сиджу вранці, дивлюся у вікно — всі йдуть і йдуть до райкому, а мені не телефонують. І мені якось болісно, мені хотілося бути, як усі.